все

Сергійко довго колупав ложкою кашу. Не те щоб він кашу не любив, хоча хто, насправді, таке може любити! Та сьогодні зранку боліла голова й ніяка каша в рота не лізла. Сказати мамі про це він не міг, бо знову буде наказаний…

А за вікном зеленіла травичка, щебетали пташки, чувся гуркіт машин та галасливі викрики друзів… «Чом життя таке не справедливе? – подумалося хлопчику. – Ось закрив би очі, й опинився б звідси далеко-далеко». Він навіть заплющив очі, уявляючи, як якесь диво перенесе його до чарівного замку. Трохи відігнавши оці мрії, він розплющив очі й одразу заплющив знову. Потім дуже повільно трохи відкрив одне око, потім інше і нарешті обидва. Та нічого від цього не змінилося. Сергійко опинився посеред поля із справжньою травою, а попереду виднілися верхівки по казковому дивовижного й величавого замку, які здіймалися за високим кам’яним парканом.

Як таке може бути? Він іще раз озирнувся навкруги та пересвідчився, що йому це все не привиділося. Замок виднівся в далечині, тому чапати до нього, мабуть, доведеться доволі довго. Та все одно вибору не було – навколо суцільний стрижений газон неначе в парку, серед якого де-не-де у віддаленні стирчали поодинокі дерева та невеличкі будиночки. Зненацька небо потемнішало… Ні! Доволі швидко розвиднилося й перед Сергійком опустився велетенський зелений дракон із золотим кільцем на шиї, за яке, схоже, його тримали на ланцюзі. Він важко хекнув як людина після швидкого бігу та опустив голову на траву, наставивши на хлопчика своє велике червоне око.

Звісно, від такого потемнішає – тільки голова цього чудовиська була трішки більшою за дитину. Пару разів кліпнувши оком, дракон дуже сильно потягнув ніздрями – аж Сергійко посунувся вслід потоку повітря. Змій, задоволений результатами своїх дій, підняв голову, вискалив ікла неначе у подобі посмішки та вдоволено заявив людським голосом:

- Їжа! Нарешті їжа!

- Ні-ні! Я зовсім ніяка не їжа! – одразу заперечив хлопчик.

- Дивно, – аж засмутився дракон. – Уперше бачу, щоб їжа зі мною не погоджувалася!

- Тому що я не їжа! І взагалі! Ти – казкова істота, а я ні.

- Чому це ти так вирішив? – схоже було, що це велетенське створіння не очікувало такого повороту подій.

- Бо ти можеш жити тільки в казці!

- От і добре – я тепер можу тебе «казково» зжерти! – примирливо вимовив дракон, облизнувшись у всю свою пащу.

- І взагалі, ти повинен мені допомогти! – зненацька заявив Сергійко.

- Я? Повинен допомогти? Тобі? – схоже, змій аж розгубився від такої зухвалості маленької істоти, яка чомусь його не боялася.

- Так. Ти ж умієш літати.

- Слухай, – дракон усівся неначе людина й також схрестив лапи над своїм велетенським пузом. – А ти часом не хлопчик, який шукає щастя?

- Всі шукають щастя… – Сергійко не встиг договорити.

- Ні-ні! – заперечив дракон. – Мені щастя непотрібно. Я шукаю тільки добрий обід! І, схоже, я його вже знайшов! – він ткнув своїм кострубатим зеленим пальцем у бік хлопчика. У ту ж мить він схаменувся й, ніяковіючи, додав: – Вибачаюся за мої манери, Васильок.

- Дуже приємно, Сергійко. Васильок – це таке ім’я?

Хлопчику не дуже вірилося, що оце чудовисько може мати настільки дружелюбне ім’я. Схоже, і дракон відчув настрій дитини, прочитавши недовіру на його обличчі.

- Так мене мама в дитинстві називала, – зітхнув той. – Тепер я для всіх Волох шостий.

- То ми познайомилися. Я не звідси і дійсно шукаю щастя! Тому їсти мене не треба, – впевнено заявив хлопчик.

- Дуже шкода, що ти не звідси, – ненадовго замислився дракон. – Гаразд, Сергійку, я тебе не з’їм, якщо відповіси на моє запитання.

- Я ще не ходжу до школи… – почав турбуватися той.

- Так це взагалі добре! – оживився дракон. Він, в очікуванні відповіді від свого імовірного обіду, зручно влігся на травичку, підперши голову лапою. – Бо у школах про драконів все одно нічого не вивчають! А неука їсти завжди приємніше, – і він задоволено прицмокнув язиком.

- Мене в садочку навчали! – про всяк випадок уточнив Сергійко. – Питай уже.

- Поясни, чому я літаю! – загадковим голосом нарешті видав дракон, вирвавши квітку маку та описуючи нею навколо себе невидимі лінії неначе диригентською паличкою.

- Бо у тебе є крила… – майже одразу відповів хлопчик, та не встиг договорити.

- Схоже, тебе доведеться з’їсти! – якось задоволено резюмував дракон.

Він швиденько викинув квітку, всівся по-зручніше, скривив вдоволену пику та почав потирати долонями в передчутті довгоочікуваної трапези.

- А хіба в тебе немає крил? – здивувався Сергійко.

- Ось, дивись, – і дракон розкрив свої крила, які за розмірами були більше схожі на звичайну парасольку. – Все, годі розмов!

- Мене не можна їсти! – насупився хлопчик. – Маленьких ображати неможна!

- Якщо є кого образити, то чому й ні? – якось дивно відповів змій, прищуривши одне око.

- Стій, ти не казав, скільки в мене спроб на відповідь! Тому я маю принаймні ще дві! – винайшов тимчасове вирішення проблеми Сергійко.