Василь та порожнеча

— Пах-пах! Тебе вбито!

— Нє, в мене броня!

— Яка, бляха, броня, Петя!? Не було ж її!

— А я що, тобі все мушу казати. Ми — солдати ворожих армій. Ось так!

Петя дістав з-за пояса патичок та ткнув мене в живіт. Отже, тепер я зарізаний.

— Та йди ти — образився я, відкидаючи геть свою дерев'яну «гвинтівку».

Тоді світило сонце. Початок травня, вчителька захворіла — нас відпустили додому скоріше. Ми граємося у полі, обидва знаємо, що скоро треба буде йти допомагати батькам. Чисте повітря.

Ще не потрібно було носити протигази.

— Надуууувся знову. Як жаба!

Петя ліг на траву та й лежить, дивиться на небо. А я не ображатимусь довго. Побурчу трохи. Поряд присяду.

І хороше на душі.

— Чуєш, Василю?

— Га?

Теплий вітер гладить наші хлопчачі голови, натякаючи на канікули, що наближаються. Мені хочеться полуниці та сметани.

— А тако прикинь, якщо реально почнеться війна?

— Та кому ми потрібні, Петя? — дивуюся я та верчу в руках великого лопуха. Попереду — ще один бій. Ще вирішимо, чи один проти одного, чи проти зомбі. Виживати у світі після уявної катастрофи — важко!

— Ну а просто. Чи інопланетяни, чи... зомбі... Га? От уяви...

Петя — фантазер. Це ми нещодавно кінофільм дивилися про кінець світу. Там ще люди між собою за ресурси боролися разом з чудовиськами.

А про справжню війну розказував ще прадід, коли жив. Що страшно воно. Не дай Боже ніколи й нікому.

Петя просить уявити... Я й намагаюся...

Сьогодні ми проходимо повз село. Воно геть не змінилося, тільки всі домівки порожні, а трава — випалена. Віконні рами прогнилі, цегла посипалася де-не-де. Коли ми проходили мертвою вуличкою, я збагнув, що більше нічого не відчуваю.

Мені порожньо.

Сиджу пізніше на купі давно прогнилого сіна та курю. Здається, саме тут ми й гралися.

Чорний ґрунт захвилювався під колесами «БМП», поряд проходили наші хлопці.

...Уявити дитинство. Згадати, як воно було. Ще коли небо не затягнули сірі хмари.

— Жаба, ти норм?

Курю, думаю. Дивлюся на давно висохле тіло чоловіка, що лежить біля зламаної кринички. Незграбно так, наче сховатися хотів. Голос Петі ще чудиться. Насміхається, бо я знову йому довірився, отримавши дерев'яний «ніж» під ребро.

— Я в поряді.

Втягую гіркий дим. Не можу збагнути.

До чого все так?

Вся гіркота останніх місяців раптом зникла, коли ми увійшли до села. Витиснулася з мене нікому нечутним стогоном. Нікому невидимою сивиною під шоломом.

Чи це я фантазую, лежачи на траві під сонцем і захопився надто? Або все це — дія отруйних газів?

Обвуглені рукавиці стискають рушницю.

Дитячі очі тішаться травневому сонцю, через яке вже починає проглядати порожнеча.