Розділ 23. Усі крапки над Ї

— Ох, мати Василева! — раптово розреготався Сергій Макарович, та так голосно, що цей його регіт пробудив відлуння між будиночків хутора-готелю. — Нє, я не можу, ну ти, Захарко, й вляпався!

Сам же невдаха-коханчик мовчки глипав очима, ротом хапаючи свіже нічне повітря, і не міг відвести очей від своєї коханої, що раптом виявилася коханим. Німа сцена, яку перервали репліка наймолодшого сина Горпини Опанасівни і безперервний єхидний сміх самої іменинниці, тривала й тривала. Крутиуси, мов статисти, лише переводили погляди з Василя на Захара МАкаровича й назад. На їхніх обличчях читалися всі ті далеко не безневинні жарти, якими вони планували нагадувати бідолашному родичу його найганебнішу мить його бабійської кар’єри. Усі так захопилися мріями про ці жартики, що аж Кабанові посіпак почали приходити до тями.

— А я казав, що то не жінка! — раптом заволав один з тих посіпак.

Нині він мав вигляд не настільки грізний, лежачи писком донизу, доки на його спині, мов жокей на скакуні, сидів Валерій. Та все ж зумів підвестися, щоправда, ненадовго — Валера впевненим запотиличником змусив посіпаку прилягти назад на земельку і стулити надто балакучого писка. А потім й взагалі заходився з новим ентузіазмом сповивати свого бранця не лише ременем., а й власними шнурками бандюка-невдахи.

— Для надійності, — упіймавши погляд Васі, пояснив Валера і встав з цього імпровізованого пуфика. — Лежи вже, доки поліція не приїде! — промовив до бандита.

— Так, дійсно, що це ми, — буркнув під носа Сашко, брат Ольги, і додав голосніше. — Так, родино, давайте бігом їх в’язати, доки не очухалися!

Німа сцена, що вже почала гнітити Василя, закінчилася. Брати Захара Макаровича, віддавши синам на поталу повалених ворогів, дружно підняли його з уклінного положення, лагідно поплескуючи по плечах на знак пдтримки. Очі в обох, щоправда, і далі лишалися переповненими знущання, яке вони вирішили притримати на потім.

— Зараз приїдуть мої, — уникаючи дивитися хоч куди, окрім як на Горпину Опанасівну, повідомив Василь, ніяковіючи в жіночому одязі. — В сенсі — мої з “Церберу”. Я повідомив, і вони їдуть…

Горпина Опанасівна, відсміявшись над сином, стала серйознішою, кивнула велично, все ще тримаючи мовчазну і зніяковілу Ольгу за руку.

— Іди, Васічка, іди, синку, — промовила вона. — Мені вже нічого ж не угрожає! Нічого ж не угрожає, да?

— Звісно, — вимушено посміхнувся Василь. не наважуючись поглянути на Олю, що німою тінню застигла поруч бабусі.

ВІн пішов до будиночку, який вони зайняли удвох з горпиною Опанасівною, намагаючись йти з гідністю й грацією. Хоча в чоловічому образі і жіночому одязі це було й важкувато, та він зумів спокіно йти, відмітивши краєм ока, що жіноцтво Крутивусів з дітьми, яких вони відвели подалі, заховалися в домі, де заселилися Сергій Макарович разом з дружиною і дітьми. На щастя, його ніхто не помітив з вікна, тому здивованих поглядів у слід він уникнув.

Лишившись на самоті, за зачиненими дверима своєї світлиці, Василь глибоко і зі свистом втягнув повітря в легені і затримав подих, борючись з бажанням просто зараз перескочити через паркан, і як є — в сукні і на підборах пішки дістатися до Полтави. Одна лиш думка знову повернутися в родинне коло Крутивусів у вже своєму природному вигляді чомусь викликала паніку. Як і необхідність говорити при них своїм звичайним голосом.

Втім, Василь Васильович був достатньо дорослим, аби визнати: він не Крутивусів соромиться. Принаймні, не усіх. Якби справа не стосувалая однієї пари прекрасних карих очей…

Він зітхнув і здер з плечей заляпану юшкою з Кабанячого носа сукню. Що ж вдягнути? Він не планував вийти до Крутивусів в чоловічому образі, тому брав лише те, що вдягав увечері: прості спортивні штани і кілька футболок. Навіть взуття все було для “Василини”, хіба лише білі кросівки стилю унісекс могли би слугувати як для жінки,так і для чоловіка.

Не маючи особливого вибору вбрання, Вася позбувся спецбілизни. За дні, проведені в ній, він вже й відвик до відчуття свободи і легкості, тому почувався мало не голим, вдягаючи просту білу футболку і темні спортивні штани. Ніч була теплою, тому верх від спортивного костюму можна було залишити і в світлиці, та Василеві раптом стало некомфортно, тому він начепив і вітровку. Макіяж Василини змився майже миттєво.

Стоячи перед дзеркалом, Василь намагався вмовити себе не нервувати. Чи вперше оце він завершував справу? Ні! Чи вперше він мав здати нападників? Звісно, ні! У нього навіть похвальний лист є від уповноважених органів за сприяння в затриманні небезпечних осіб! То чому він нервує?

Вже виходячи зі світлиці він упіймав себе на думці, що страшенно хвилюється, чи сподобається Ользі у своєму справжньому вигляді. Та як слід обдумати її він не встиг — предмет його думок, Ольга, стояла перед входом до його світлиці, вже занісши руку, аби як слід постукати по дверях.

— Ой! — сказав Василь, ледь не знісши її на повному ходу.

— Ой! мповторила за ним Ольга, коли її кулачок вперіщився у Васині груди, замість дошки.

— Ай! — резюмував цей змістовний діалог Василь і потер забитий м’яз.

— Ага! — лишила за собою останнє слово Ольга і раптом голосно схлипнула.

Перш ніж мозок Василя ввімкнувся знову, він уже встиг узяти її за плечі і повернути обличчям до світла, аби переконатися, що він вірно зрозумів і Ольга плаче. Та сльози на очах були справжніми, як і рум’янець на щоках.

— Ти чого? — зовсім тихо запитав він.

— Що?

— Плачеш чи що?

Вона похитала головою, але нову схлипнула.

— Хто образив? — потихеньку звіріючи, запитав Василь, підвищивши голос.

— Ти, — жалібно схлипнула Оля, і зап’ястком стерла сльози з щоки.

— Я? Коли? — сівшим голосом уточнив Василь, відмовляючись хоч щось зрозуміти.

— Коли змусив повірити, що я закохалася в жінку!