Розділ 22. Літаюча тарілка і інші розваги

— О, не рекомендую влаштовувати сцен! — пан Кабан єхидно вишкірився, похитуючись з боку в бік. — Я всього лиш приїхав за своїм, тож віддайте мені це. І я піду.

— І ніхто не постраждає? — єлейнийним голосочком поцікавися Василь Васильович, могутнім плечем відтерши Горпину Опанасівну подалі в гурт дітей і онуків.

— Мадам! — оцінивши Васині розміри і рішучу поставу, Кабан трішки збавив тон. — Ви, здається, не з цієї сімейки…

— Я з “Цербера”, мій хороший, — все ще розігруючи роль жінки, промовив Василь і елегантно спустився з настилу альтанки

 ближче до незваних гостей. — І, підозрюю, ви всі знаєте, що це означає…

Усі п’ятеро перезирнулися, ведучи якийсь безмовний діалог поглядами. Василь міг би, за бажання, той діалог розшифрувати, та йому було не цікаво. Він зосереджено поглядав на німих, але дуже дієвих, статистів усієї сцени, що якось надто злагоджено і вправно відтіснили дітей. Жінки роду Крутивусів ніби відкрили в собі досі незвідані сили і швидко, майже театрально красиво, розчинилися у темряви, забираючи за собою представників наймолодшого покоління родини, які вмить стали тихими і спокійними. А вже якими слухняними!

Василя така злагодженість радувала. От би ще й Ольга з Горпиною Опанасівною наслідували цей приклад та покинули альтанку. Та ж ні, обидві стояли там, де стояли, прямі, ніби колони, і такі ж безмовні, в оточенні своїх несподівано грізних родичів.

— Мадам, не в моїх правилах бити жінок, — з погрозою в очах і в голосі промовив Кабан, рішуче ступаючи вперед. — Але ви нині нахабно нариватесь на те, аби я порушив своє ж правило…

— Та хіба то жінка? — гмикнув один з посіпак.

— Та вона сама ж випрошує! — піддакнув інший.

— Фу, джентльмени! — манірно змахнув рукою Вася. — Хоча… Які ви в біса джентльмени? Особливо пан Кабан! Змушувати дівчину до романтичних стосунків, а коли вона відмовляє — блокувати її карти… І шантажем вимагати змінити рішення…

Він не бачив, та готовий був побитися об заклад, що Оля за його спиною нервово сіпнулась. Він розгледів це в очах Кабана, що стали масними і самовдоволеними. І це розуміння ой як бісило Васю.

— Жіночко, ви б не лізли не у свою справу, — все ще доволі спокійно порадив глава бандитів.

— Може її ображає, що не її так домагаються, — гидко захихотів хтось з не названих посіпак.

— Та кому вона треба, така башта? — підгавкнув інший.

Ці слова спустили натягнену тятиву напруги. Захар Макарович, чий хміль ще не до кінця вивітрився, мало не викотився уперед на своїх коротких ніжках і голосно і рішуче закричав до Кабана:

— А от оскорблять женщін не нада! Хамло! — і замахнувся на того посіпаку, котрий обізвав Василя баштою.

Кабанові посіпаки, схоже, лише того й чекали. Захара Макаровича від хука зліва мало не прокрутило на місці. За Василевою спиною залементувала Горпина Опанасівна і розпачливо зойкнула Оля. Та Вася на них не озирався — вперівщив відкритою долонею того, хто стояв до нього ближче і плавно вгвинтився в натовп бандюків, щедро розвішуючи лящі наліво і направо. З розміром Васиної долоні то було все рівно, що лупити людину совковою лопатою.

Кабан, вгледівши, що його людей безславно для них перемагає жінка, нехай і висока та кремезна, потягнувся до поясу. Та не встиг — прицільно запущена тарілка з гидким “хрясь” гепнулась йому просто в перенісся.

Фонтан з кривавих шмарклів розлетівся віялом, потрапивши й на Васину розкішну шовкову сукню з лелітками.

— Фу! — скривився він. — Аля мене приб’є цвяхами до паркану! Яка гидота…

— Васічка, ти як? — перестрибуючи через павших на землю противників, до Василя підбігла Горпина Опанасівна з Ольгою на буксирі. — Ти в порядку? Оно кров!

— То не моя, от свиняча, — віджартувався Василь. — Ви чого тут? Небезпечно ж!

— Та де небезпечно? — нервово розреготалася Ольга.

Вася озирнувся і й собі захихотів. Бо побачене викликало сміх. Натовп суворих, трішки напідпитку, чоловіків дружно зв’язували п’ятьох нападників-невдах. Захар Макарович, якого вже привели до тями, виливши на нього склянку води, ошаліло вертів головою, з жахом усвідомлюючи, що усю нетривало бійку провалявся у відключці.

Помітивши Василя в закривавленій сукні, він скочив на тремтячі ноги і підбіг до нього, мало не заламуючи руки.

— Вася! Васічка! Кохання моє останнє! Вас обідили ці падлюки? Ви поранені, моя звізда в небі?! Дайте я вас осмотрю…

— Захар Макарович, тримайте себе в руках, — відмахнувся Василь, але його прихильник не вгавав.

Захар Макарович впіймав Васю за руки, зазирав у очі, а потім і взагалі впав на одне коліно, одним цим рухом ніби ввімкнувши паузу навколо себе. Усі завмерли, спостерігаючи за цим дійством, а Вася тихенько застогнав.

— Вася, краса неземна! — майже урочисто промовив Захар. — Перед ліцом можливої смерті я пойняв, шо жити без вас не зможу! Вася! Я прошу вашої руки і серця!

— Ні, — Василь рішуче висмикнув свої руки з Захарових і ступив назад.

— Я понімаю, шо поки ще зв’язаний узами брака з Вєрою, але…

— Я не можу вийти за вас заміж, — зітхнув Василь.

Поруч тихо, але злорадно розреготалася Горпина Опанасівна.

— Але чого?! — мов мала дитина розпачливо скрикув престарілий Казанова, ігноруючи натовп свідків його безславного сватання.

Регіт Горпини Опанасівни, яким вона зустріла цей вигук свого старшого сина, став просто нетерпним, і Василеві не лишалося нічого іншого, як мовчки висмикнути руки з Захарових, підняти їх до голови і одну по одній висмикнути шпильки, що утримували перуку на місці. Знявши її у цілковитій тиші, він закашлявся і звичайним своїм голосом промовив:

— Бо я чоловік…