Розділ 21. Яке свято без бійки?

— Підождіть! Дайте мама скаже шось! — Захар Макарович, червоний від випитого, рішуче зацокотів виделкою по склянці, закликаючи усіх родичів нарешті замовкнути.

Василь закотив очі, спостерігаючи за цією марною справою. Перекричати Крутивусів було важко, навіть одному з них. Тим більше, що Захара Макаровича неабияк розвезло без чуйного нагляду дружини, що сиділа на іншому боці столу і вдавала, що її це все не обходить.

Йшла друга година святкової вечері на честь Горпини Опанасівни. Сонце хилилося до обрію, кусючі комарі дзижчали десь під деревами, не наважуючись потикнутися у альтанку, завішену легкими тюлями і наповнену ароматами не лише страв і парфумів, але й репелентів. Під відкритим небом для імениниці вже співали запрошені музики, дехто з Крутивусів йшов у танок. Всі подарунки були вручені, навіть той, що замовив Василь: набір розкішних опішнянських полумисків, розписаних Петриківським розписом. Дітей розважали запрошені для цього аніматори, і вони, ошалілі від щастя, носилися територією, час від час підбігаючи до дорослих, аби пропищати про те, які вони щасливі і як їм тут подобається. Десь за межами хутора-готелю вже готувалися до запуску святкового феєрверку спеціально запрошені для цього піротехніки.

Свято тривало. І тепер Горпина Опанасівна просила слова.

— Дорогі мої діти, внуки, правнуки, — ледь тремтячим голосом почала вона, підвівшись зі свого почесного місця. — Я дуже рада, шо ви всі сьогодні тут, коло мене. Я рада тому, шо ви в мене усі є… — на мить вона затнулася, опустивши очі, і Василь побачив, як по зморшкуватій щоці покотилася сльоза.— Я люблю вас, мої рідні. Хай як там не є, хай які біди були і мо’ ще будуть… Ви моє рідне, найдорожче. Ми всі… Ви всі моє продовження. І єдине, про шо я нині жалію, то про те, шо Макар мій не сидить тут біля мене і не бачить вас. Ми з ним так хотіли для вас кращої долі, шоб ви не лишилися самотою в цьому світі. І от я бачу вас тут, і знаю, шо коли даже я вас покину — ви не зостанетесь самі, бо ви є одне в одного. — Горпина Опанасівна тихо посміхнулася, зазираючи кожному в очі. — Сварки і які проблеми є у кожній сім’ї, але то, шо ви одне за одного горою — я знаю і бачу. І я вірю, що й Макар на тім світі знає це і бачить, і дуже гордий за вас…

Василь закліпав, проганяючи непрохані сльози. Чомусь ця проста промова зачепила його, проникла в самісіньке серце. Якби йому хотілося почути такі слова на свою адресу! Але не почуються… І він може лише збоку спостерігати за тим, як розправляються плечі в людей, яким говорять такі слова.

— Бережіть одне одного, захищайте одне одного, — продовжувала між тим Горпина Опанасівна. — Ніколи не давайте одне одного в обіду злим людям…

— Цікаво, як то в них вийде? — раптом пролунав знадвору холодний і трішки іронічний голос.

Усі озирнулися, дружно і різко. Хтось скрикнув від несподіванки, десь пискнуло котресь з дітей. Василь і собі озирнувся, непомітно діставши телефон, і пославши сигнал небезпеки на пульт управління в агенцію “Цербер”. Він і сам не знав, навіщо це зробив. Просто слухав інтуїцію. Вже вкотре.

Біля альтанки стояло п’ятеро незнайомців. Усі як один ніби зійшли з екрану якогось дешевого фільму про мафію. Не зважаючи на спеку літнього вечора, усі п’ятеро були в довгополих пальто і чорних костюмах, а темні окуляри на їхніх носах виблискували у світлі ліхтариків, які вже увімкнули співробітники хутора-готелю.

— Доброго вечора, любі гості, — холодно привіталася із ними Горпина Опанасівна, вмить втративши усю свою щемливу щирість. — Вирішили приєднатися до нашого святкування?

— Та ні. Вирішили подивитися, куди ви так бездумно витрачаєте грошики, які ваш сімейка заборгувала мені! — уперед виступив один з незнайомців, величезний і круглий, мов Колобок-переросток.

Одного погляду на нього вистачило Василеві, аби зрозуміти, що перед ним і є той самий Кабан, який тероризував Валерія і домагався Ольги. Інакшої характеристики цьому пузатому і вгодованому дядькові з кирпатим носом, схожим на п’ятачок, і підібрати було неможливо. Кабан, або, точніше — свин.

Горпина Опанасівна теж інтуїтивно впізнала його, шостим чуттям вловивши страх, що відобразився на обличчі Ольги, яка спробувала злитися зі стільцем. Вона вперла руки в боки і гонорово оглянула того Кабана поглядом королеви, до якої подав голос тарган.

— То це і є той самий Кабан? От добре, чоловіче, шо ти завітав на гостину! От якраз розкажеш, як то тебе мама виховувала, шо ти не понімаєш слова “ні”, коли його тобі дівчинка каже! — безстрашно заявила старенька.

Її приклад ніби надихнув чоловічу частину Крутивусів на сміливість. Вже за мить біля матері зібралися усі сини, а з ним — їхні сини і зяті. Жіноцтво Крутивусів же непомітно стекло зі стільців, розчинившись за спинами своїх захисників.

“Намічається мордобій, — настукав на телефоні Василь Петрові Петровичу. — Бігом назад, в нас діти бігають”.

“++” — прилетіла відповідь, і Василь відклав гаджет, випроставшись у весь свій чималенький зріст.

— Олю, коли почнеться, біжіть до дітей і сховайте їх десь подалі, — не витрачаючи часу, шепнув він дівчині. — Дами забираються.

— А ти? — стривожено прошепотіла вона.

— Я про себе подбаю, — на мить забувши, що він в жіночій подобі, прошепотів Вася і торкнувся дівочої щоки. — Рятуйте дітей, все швидко скінчиться — підмога мчить.

Оля здивовано кліпнула очима, не знаючи, як реагувати на цю несподівану ніжність, а Василь впевнено виступив уперед, поближче до своєї підопічної.

У бійці, що намічалася, йому потрібно було виконати свою місію. Захистити стару леді. На кону була репутація охоронно-детективної агенції “Цербер”. А Василь Васильович Непийпиво ніколи б не нашкодив цій репутації!