Розділ 20. Свято наближається

— Горпино Опанасівно, ви впевнені, що мені варто залишатися на ваш день народження? — Василь обережно повісив перуку на підставку і з насолодою почухав запрілу потилицю. — Врешті, це ж ваша родина, а я тут ніби як стороння особа…

— Ну яка ти стороння особа, Васічка? — невинно посміхнулась старенька. — Ти мені, можна сказать, життя спас! І все вияснив, і… — її голос став надтріснутим, в ньому зазвучали сльози, — І помогти хочеш, з оцим Свином і його подєльниками-паразітами…

— Так, от тільки плакати не треба, — Василь відчув себе останнім егоїстом за своє бажання втекти з цього хутора-готелю і лишити Крутивусів самих. — Лишаюся, все. Буду святкувати з вами! Тільки я подарунка не маю, тому не з ранку подарую, а ближче до вечора, як доставка приїде…

— Ой, та не нада мені подарків! — махнула рукою Горпина Опанасівна. — Тим більше, шо хто зна, як далі піде. Ти, кстаті, оце мені скажи… Ти отето як Вася будеш, чи як Вася? В смислі, як мальчик чи як дєвочка?

Василь в той момент був зайнятий тим, що заходився писати звіт Петру Петровичу, тому подвійного підтексту в цьому питанні не помітив. Рівно як і хитрющого погляду старої.

— Буду й далі зображувати Василину Василівну, — відказав він, не озираючись від монітору. — Не будемо шокувати вашого старшенького, бо в нього ще й інфаркт станеться від того, що за чоловіком упадав…

Горпина Опанасівна розреготалася, побажала Василеві на добраніч, і вийшла з його світлиці, причинивши двері.

Сам же Василь волів не думати про завтра. З того моменту, як справа, що привела його сюди, розкрилася, він міг думати лише про Ольгу і її проблеми. Чомусь історія, розказана Валерієм, аж надто зачепила його, розбудивши нестримне бажання терміново рятувати і молодого чоловіка, і його двоюрідну сестру. Сестру, звісно, врятувати хотілося сильніше…

Як і говорила Аля раніше, історія була банальна і сумна. Двійко молодих людей вирішили забезпечити і собі, і сім’ї безбідні роки життя, але зробили ставку не на тих людей. Всіляке буває на початку, та ці двоє за рекомендацією знайомих звернулися не до державного, а до приватного банку за позикою. А банк той тримали особи кримінальні, закононеслухняні і в цілому — ще ті аферисти. Побачивши у Крутивусах легку здобич, ці особи зобов’язали Валерія закласти власне житло. Були би у Ольги хоч якісь квадратні метри у власності — їх би теж заклали.

Але своєї нерухомості Ольга не мала. Проте, вона мала дещо інше, більш вагоме в очах Кабана — вроду і молодість. Старіючий кримінальний авторитет місцевого розливу вирішив звабити її. Отримав відкоша і дуже, дуже розізлився.

Василь спиною відчував, що проблеми в бізнесі з поставниками і іншими учасниками ланцюжка “виробництво — покупець” також були рукотворними, і не без участі Кабана організованими. А ще й арешти, які наклали на рахунки що Валерія, що Ольги… Надто швидко спрацювало правосуддя в цей момент, надто активно і невідворотно…

— А чи не підмазав цей Кабан чиюсь загребучу лапку? — висловив припущення Петро Петрович, якому ближче до ночі Вася усе це переповідав уже особисто, телефоном.

— Не здивуюся, — озвався Василь, ліниво жуючи желейного черв’яка, до яких був ласий з юності. — В будь якому разі, слід перепровірити цю версію…

— Вася, ти хочеш влізи в цю справу? — з сумнівом у голосі поцікавився Петро Петрович.

— А ти ні? — здивувався Вася. — Нас, якщо ти забув, найняли для цього!

— Нас найняли, аби ми з листом розібралися, а не з Кабаном, — вагомо вправив підлеглого Петро Петрович. — І ти свою задачу виконав, можеш бути вільний і їхати додому.

— Петре, ну ти сам подумай, — ніби  чуючи друга і шефа, задумливо промовив Василь. — Якщо ми завалимо цього Кабана за решітку за оце все, ми матимемо таку рекламу, яку жоден піарник нам не забезпечить…

— А якщо він нас завалить? — гмикнув Петро. — Буквально? На наших могилках напишуть “Переоцінили власні сили, хто їм лікар, крім патологоанатома”.

— Хто не ризикує… — почав було Василь, та шеф перебив його:

— Я! Я не ризикую. Ні тобою не ризикую, ні, тим більше, собою! — і трішки пом’якшивши тон, додав. — Вась, ну дійсно, ну куди ти лізеш?

— Петь… — зітхнув той. — Ну сам подумай… Ну чому ні? Тому що страшно? А цим людям не страшно? Петь, ти ж сам знаєш: той, хто знав про злочин, але нічого не зробив, вважається співучасником. Ну скільки ж ми будемо терпіти мовчки несправедливість відносно інших людей? Терпіти, вдавати, що нас це не стосується, і сподіватися, що нас воно не торкнеться. А як торкнеться? І ніхто не прийде нам на допомогу? А знаєш чому? Бо ми свого часу нікому не допомогли! То з чого ти вирішив, що хтось для тебе зробить більше, ніж ти зробив для іншої людини, яка була в біді, коли ти…

— Все-все! Я зрозумів твою точку зору! — перебив його Петро Петрович. Помовчав хвильку і важко зітхнувши, додав, — Гаразд. Спробуєжмо колупнути цю справу глибше…

— Я в тобі не сумнівався, — посміхнувся Василь. — Все, завтра святкуємо день народження Горпини Опанасівни, а післязавтра беремося за цю справу уже обома руками…