Розділ 19. Маринка і Даринка

— Доцю, ти що таке кажеш? — першою отямилась Тамара, дружина Валерія Крутивуса.

Василь навіть не помічав її, принишклу в кутку, за широкою спиною своєї матері Ніни, аж доки вона не відкрила рота в цілковитій тиші, і її голос пролунав надто гучно і надто виразно.

Решта родини ж шоковано дивилася на худеньку дівчинку, що завмерла в дверному прорізі і лише кліпала на усіх величезними карими, типово Крутивусівськими, очиськами на пів обличчя. Донька Валерія і Тамари, одна з близнючок, яких Василь так і не спромігся навчитись розрізняти — чи то Маринка, чи то Даринка — стояла перед ними і зізнавалася в тому, що написала листа з погрозами.

— Маячня якась, — видихнула Настя, безпомічно озираючись навколо себе. — Дитино, ти кого покриває оце? Мамку? Батька свого? — її голос підвищувався, а обличчя потихеньку червоніло. — Хто тебе напоумив?

— Ніхто, — тремтячий голос дівчинки став іще тихішим, — Я сама… Ми з Маринкою придумали… У фільмі бачили, дід дивився по телевізору…

Василь кивнув. Отже, перед ними стояла Даринка. Хоча дитина мала би бути в адміністративні будівлі, де для дітей сьогодні виступали аніматори в образах якихось песиків з рюкзаками. Але ж ні, чомусь оце дитинча в смішній футболці і яскравих лосинах стояло перед купою злих дорослих, ледь не плачучи, і и то зізнавалося у скоєному, чи то зводило на себе наклеп. Із цим треба було щось робити, і терміново!

— Даринко, малесенька, ти молодець, що зізналася, — намагаючись говорити якомога м’якше і тихіше, промовив Василь, присівши перед дитиною. — Але зараз усі трошки засмучені і не розуміють, чого ти так зробила…

— Не чіпайте мою дитину! — гарпією вискочила Тамара наперед. — Чого ви до неї лізете?

— Я не хочу її образити, — озирнувшись на жінку, відповів Василь, поглядом запевняючи Тамару, що він їй не ворог, а, скоріше, союзник. — Я просто хочу зрозуміти, чому дівчатка так зробили і чи ніхто їх до цього не змушував…

— Ніхто не змушував, — вперто насупила брови Даринка. — Ми самі, в нас вибору не було…

— Але чому, онучечко? — крізь натовп до дівчинки пробилася й Горпина Опанасівна. — Нащо?

— Бо нас виженуть з квартири! — дитину, нарешті, відпустив ступор, вона розплакалась, витираючи сльози тремтячими руками. — Тато сказав, що в нас немає грошей…

Пазл почав складатися у Васиній голові. Він поглянув на Тамару, що впала навколішки біля ридаючої доньки, і поглядом запитав в неї дозволу говорити з Даринкою. Та кивнула, шостим чуттям вловивши, що Василь не нашкодить.

— А кому тато казав, що у вас немає грошей, Даринко? — лагідніше, ніж й сам планував, запитав Вася. — Це він вам казав із сестричкою? — та хитнула головою. — Мамі? — ще одне хитання. — А кому?

— Злому дядькові! — схлипнула розпачливо дівчинка. — Він приходив на мамин день народження! Мама не бачила… Я вийшла і почула, що сказав дядько… Я боюся того дядька…

— Боже, та чого ж ніхто нікому нічого не каже? — сплеснула руками Віра. — Який дядько? Кличте Валеру, хай розказує! Будемо думати, що робити! Захар! Чого стоїш, біжи по племінника бігом!

Віра Гнатівна, судячи з усього, передумала розлучатися перед лицем небезпеки, що нависла над родиною. Або, принаймні, відклала цей план подалі, аж доки все не вирішиться.

Крутивуси потихеньку розсілися, хто куди, стиха перемовляючись між собою в очікуванні, доки вмить протверезілий Захар Макарович приведе свого племінника. Тамара заспокоювала доньку, а Горпина Опанасівна сиділа поруч з ними, щось нашіптуючи дівчинці. Та Василь дивився не на них, він не зводив очей з Ольги.

Вона ніби вимкнулась, почувши слова Даринки про злого дядька, що погрожував вигнати їхню сім’ю з дому. Очі Олі дивилися, але не бачили нічого перед собою, а на обличчі застиг страх навпіл з усвідомленням. І Василь готовий був поставити правицю на те, що вона знала, про кого говорила дівчинка. Знала і боялася його не менше, ніж її двоюрідна племінниця.

Захар повернувся хвилин за десять. Він привів із собою Валерія, його сестру Вероніку і Маринку, яка з одного погляду на свою близнючку все зрозуміла, кинулася до Даринки і твердо та спокійно пояснила:

— Ми з дідом у кіно таке бачили. З газет букви вирізали і приклеїли їх на клей-спрей. Букви пінцетом тримали… 

— А ми всією агенцією ледь голови не зламали, — буркнув під носа Василь. — Ото дітки! Тобі скільки рочків, кримінальний геній місцевого розливу?

— У вересні буде сім, — гонорово задерла підборіддя Маринка. — Але я на підготовчі курси з п’яти років ходжу…

— Вони з сестрою не по роках розвинені, — вибачальним тоном промовила Тамара, змахуючи сльози. — Все, дівчатка, на вас не сердяться, ви йдіть… А от вашому таткові треба буде дещо пояснити…

— Не сварись на нього, мамо, — Даринка обережно звільнилася з обіймів прабабусі. — Він правда не знав, що ми знаємо…

— Та що тут було? — Валерій безпомічно озирнувся на своїх родичів.

— Вони знають про борги, — видихнула Ольга, скидачи кайдани скутості. — Твої дівчата бабусі лист з погрозами підкинули… Бо вони підслухали твою розмову з Карданом…

Валерій тихо зітхнув, опустивши очі, і важко осів на ослінчик біля дверей. Він виглядав як людина, яка довго-довго бігла марафон, але за крок до фінішу зрозуміла, що прийшла останньою.

— Сину, про що вона? — тихо але вагомо запитав Матвій Макарович. — Який борг? Хто такий Кардан? І чому ти мовчав?

— Не знав, як розказати, — втомлено, але з полегшенням, відповів Валерій.

— Розповідай з самого початку, — попросила Горпина Опанасівна.

І він розповів…