Розділ 18. Зізнання

В будиночку, який облюбувала для проживання в хуторі-готелі родина Захара Макаровича, стояв шум і гвалт. Усе жіноцтво родини Крутивус, на чолі з Горпиною Опанасівною, намагалося втихомирити Віру Ігнатівну, яка втихомирюватися чомусь не бажала. Вона кричала, голосно ридала,тупала ногами і з гуркотом жбурлялася речами, які пакувала у валізи, аби поїхати світ за очі, якнайдалі від свого майже колишнього чоловіка.

Сам майже колишній сидів в компанії братів біля будиночку, зливаючись із стіною і позою, і кольором обличчя, і вдавав, ніби його істерика дружини от зовсім не колише. І тільки чвертка оковитої в його руках, та огірок, виказували його нервозність. Ну і те, як він втягував голову в плечі щоразу, коли його дружина вигукувала чергові прокляття на адресу свого милого, що таким вже бути перестав.

Брати Захара Макаровича співчутливо плескали його по плечах, але до якихось активних дій не вдавалися. Збоку їхнє тріо нагадувало шкідливих песиків, яких випхали за двері після чергової подертої ними одежини. І ніби й провину відчувають, але в моменті їм було весело, а тепер не дуже. І ні грама жалкування про скоєне на сумних писках!

У Василя від одного на них погляду розболівся зуб. Ніяка чоловіча солідарність не могла його змусити співчувати ні майже розлученому Захару Макаровичу, ні його братечкам, що підтримували його з обох боків. Тож, проходячи повз нього в компанії його дітей та племінників, Вася не втримався, аби не бовкнути безжально:

— Не горе треба заливати, Захаре Макаровичу, а провину виправляти і в дружини пробачення просити за свою кобелину натуру!

— А я не буду! — скинувся Захар, ледь не впустивши огірка, від якого відгризав шматки. — Не буду і всьо! Хоче — хай валить на всі три сторони!

 — Чотири! — тихо виправив його Матвій Макарович.

— Шо “чотири”? — не зрозумів найстарший.

— Сторони чотири, — пояснив думку брата Сергій. — Право там, ліво, вперед, назад…

— Нє, назад Вірка не піде! — зітхнув Захар і хильнув з чвертки.

Василь з легкою огидою дивився на нього, чекаючи продовждення думки. Він сподівався почути щось на кшталт: “Їй гордість не дозволить повертатися” — але Захар Макарович мав на увазі інше.

— Тама ззаді річка, а вона води боїться… Того на три сторони хай валить, а я іще собі жінку найду. А он хоч Васю Васівну! — він п’яненько гигикнув зі свого жартика. — Вася Васівна, ходи за мене взамуж?

— Я за вас в голодний рік за відро вареників і бідон сметани заміж не піду! — огризнувся Василь, що вирішив не розкривати своєї особистості аж до завершення місії. — Так, піднімайте свої зади і несіть їх в дім. Є розмова!

— Ні-ні-ні! — замахав руками Сергій. — Ми тільки туди, і Віра нас вб’є!

— Нас, може, й ні, — замислено поправив його Матвій. — А от Захарку точно. А ми будемо свідками…

— А свідки довго не живуть! — кивнув Сергій. — Ми тут краще посидимо…

— Марш всередину! — втративши терпіння, гаркнув Василь. — Бо, клянусь, я вас сам повбиваю!

Ніхто й уваги не звернув на те, що він вперше сказав про себе в чоловічому роді. Усі швиденько увійшли до будинку, і гвалт став іще гучнішим.

— Віро! — перекрикуючи це гусяче гелготіння, покликав її Василь.— Почекайте з від’їздом…

— Оце б ще сікілявка розмальована вказувала мені, шо робити! — обурено пирхнула та, трамбуючи ногою в сумку рушники.

— Хто з вас писав бабусі листа з погрозами?! — втративши терпець, гаркнув нарешті Юрко, виступивши перед матір’ю. — Зізнавайтеся, по хорошому, дорогенькі родичі, бо це вже межа!

Гелготіння, що на мить шоковано урвалося, посилилося. Горпина Опанасівна, що саме вийшла з Віриної світлиці, різко спинилася і безпомічно глянула на Василя. Він одними губами прошепотів: “Провокуємо” — і зосередився на спогляданні Крутивусів, а найбільше — Ольги.

Подив на її обличчі був щирим. Очі розширилися, губи склалися в ідеально рівну, хоч і німу, літеру “О”, а брови злетіли кудись на лоба. А потім вона раптово видала триповерхову тираду, якій позаздрив би і тричі судимий матрос-чоботяр родом звідкись з маргінесів, яка зводилась до того, що чого-чого, а такого вона від рідні не чекала.

Усі присутні — а присутніми були майже усі, за винятком дітей та кількох других половинок, що тих дітей розважали, — дійсно не розуміли, про що це питає їх Юра. Василь був впевненим у цьому. Так зіграти шок не кожен професійний актор здатен. А Крутивуси акторами не були. Він це точно знав — читав біографію кожного.

— Так, це правда. Горпині Опанасівні писали лист з погрозами. І я чомусь впевнена, що це зробив хтось з вашої родини. — Василь виступив уперед, до своєї підопічної. — Я працюю на охоронно-детективну агенцію “Цербер”, і поки що цією справою займаємося ми. Якщо я не впораюся і ситуація загостриться — я передам справу компетентним органам, а саме — поліції. Аби вже вони…

— Не треба! — раптом почувся дитячий наляканий голос від дверей. — Не треба в поліцію, будь ласка! Я… це ми писали лист з газетних літер…

Лише роки стажу і залізна витримка не дозволили Васиній щелепі пробити підлогу, коли він озирнувся, аби побачити, кому ж належить цей тоненький тремтячий голосок…