Розділ 17. Карти на стіл

— Це не смішно, — тихо, але вагомо, промовила Діна, піднімаючись з лавки, на якій сиділа. — Ви, певно, жартуєте. Хто б міг погрожувати бабусі Горпині? Ще й з числа родичів…

Василь схилив голову до плеча, роздивляючись цю дівчину, що виступила на захист Крутивусів. Чи не вона це винна? Так швидко почала виправдовувати усіх заразом…

Схоже, ця думка прийшла не лише йому в голову. Юрко і Саша перезирнулись, скосили очі на Діну. Ці перемигування помітив Дмитро, скочив на ноги, заступаючись за свою дівчину:

— Та ви що, об кут дому шарахнулись? — підвищив він голос. — Дінка? Ви думаєте, моя Діна таке може зробити?

— Ну, вона ж не наша, — похмуро буркнув Віктор, пересуваючись ближче до Юри. — Хто знає, шо в її голові?

— Ой, а ти з яких пір наш? — обурився той. — Все носа вернеш, не такі ми тобі. Недостатньо аристократи…

— Ти ідіот? — Віктор аж почервонів. — А Віроніка, по твоєму, мені хто? Жінка моя, рідна! І ви, бевзики, теж мені рідня, тому не кушпеліть отут, а давайте думати, що це коїться і хто бабусю налякав.

— А поки ви думаєте, я піду знайду свою підопічну, — вклинився Василь. — І, заодно, спробую перед вашою, Юро, мамою виправдатися. Мені дійсно шкода, що Захар Макарович до мене клинці підбивати надумав…

— Ах, ти, шалапєндра! — раптом заверещав позаду нього високий розпачливий жіночий голос. — Мало тобі мого батька, так ти ще й за братів моїх вчепилася?!

Настя, сестра Юрка і Дмитра, підбігла до Василя, на ходу замахуючись на нього кацем, який скинула з ноги, не стишуючи бігу. В її очах палахкотіла лють, а обличчя було заплакане і несло печать смутку і болю. Василеві було її шкода, але отримати по обличчю капцем не хотілося. Тому він просто відступив убік і впіймав піднесну для удару руку за зап'ястя. Хотів було сказати, що не має ніякого стосунку до розлучення її батьків, але його випередив, як це не дивно, Юра.

— Настю, вона ні до чого, — спокійно промовив він, підступаючи до сестри ближче. — Сама ж знаєш, який батько… То було питання часу…

Настя знову розридалася, і Василь відпустив її руку, аби Юра міг її обійняти.

— Я піду до Горпини Опанасівни, — відчуваючи ніяковість, промовив він. — Мені потрібно…

— Ми з вами, — раптом скинувся Віктор. — Нам треба прояснити це все. Так, народ? — озирнувся він на Крутивусів. — Не діло це отак замовчувати, треба всі крапки над “і” поставити.

— Що треба прояснити? — крізь схлипування, запитала Настя.

Василь вже відкрив рота, аби відповісти, але його знову випередили. Цього разу Сашко.

— Бабусі хтось погрожує, і Василина Василівна ось вважає, що це хтось із нас.

— Вона дурепа? — зиркнула Настя через плече просто Васі в очі. — Ви дура, так? Хто б з нас бабусі погрожував? Ми її всі любимо!

— Я помітила, — не втримався від ядучої посмішки Вася. — Таку турботливу сімейку ще пошукати треба…

— Слухайте! — обурився Дмитро. — Ви нічого про нас не знаєте! Може ми й не супер-класні, але ми і не гобліни якісь, ми своїх не ображаємо. Все, йдемо до нас в будиночок, самі все побачите.

— Ходімо, — пирхнув Василь. — Можливо, ви й праві. І сьогодні все стане ясно.

Чомусь від думки про те, що ситуація з погрозам Горпині Опанасівні проясниться сьгодні, Василеві стало не по собі. Адже це означало би, що його місія завершена, і йому час додому…