Розділ 15. Остання соломинка, що зламала спину верблюду

— Шо ти такий грусний, Васічка? — Горпина Опанасівна турботливо зазирнула в очі Василеві, що вже звичними, вправними рухами підводив очі, аби були виразнішими.

— Та то вам здалося, — він вимучив посмішку. — Хвилююся, що час іде, а наш таємничий зловмисник ніяк себе більше не проявляє.

— ДУмаєш, той гад шото задумав? — одразу зрозуміла старенька. — Може ми його як то спровоцируємо? Ну, шоб він начав якось действувать і себе видав? Га?

— І як же ми можемо його спровокувати? — гмикнув Василь. — і чого ви думаєте, що то “він”, може ж бути і “вона”, — додав він. — Може, то хто з ваших невісток чи онучок? Може ж таке теж бути?

— Нє, ну невістки в мене, канєшно, ще ті штучки, но шоб так… — знітилася Горпина Опанасівна. — Та й внучечки…

— Усіляке буває в житті, — обережно відмітив ВАсиль. — Може, в кого з дівчат проблеми якісь… Борги…

Горпина Опанасівна задумалась на мить.

— Та воно може й таке. Але хіба б дівчата мені не сказали? Невістки всі точно сказали би, особенно як я виграла у лотерею цю. Та і внучечки теж сказали би. Чи ж би я не помогла? Ми ж хоч і гриземся, але всі помагаємо, коли біда. Он коли Юрочка з іпотекою не справився і банк зхот усьо забрать, то вся сім’я грішми скинулась, шоб викупить квартиру назад! Уся сім’я, понімаєш? Чи б не помогли?

Василеві страшенно кортиліо сказати про те, що Валерій з Ольгою теж мають проблеми, але він, натомість, зауважив:

— Але ж Юра, мабуть, не одразу сказав про борг по іпотеці?

— Та нє, не зразу, вже коли з банка люди приходили, — зітхнула Горпина Опанасівна.

— Ну, от! Може і та людина також поки не наважується на зізнання, — посміхнувся Василь.

А подумки додав; “Але на погрози наважилася”. І йому від цього було майже фізично боляче.

***

Переддень святкування дня народження Горпини Опанасівни вирішили зробити тематичним. Адміністрація хутора-готелю, де крім кухарів з покоївками, були ще й аніматори та івент-менеджери, підготувала  справжній фільм-ретроспетиву для своєї гості. З її старих фото за допомогою штучного інтелекту, що оживив і залив кольором чорно-білі світлини, під музику зібрали цілий сорокахвилинний мюзикл, який показали за сніданком. Горпина Опанасівна плакала, а Василь чіпким поглядом роздивлявся Крутивусів, вираховуючи того, хто задумав лихе. Але майже всі вони потайки змахували з очей сльози, переглядаючи фото, що ожили завдяки новітнім технологіям.

Якщо й був винуватець серед цих людей, то він добре тримав себе в руках. Василя це бісило невимовно. Те, що він дізнався, дряпало серце, і йому хотілося чим скоріше розібратися з цією справою. Але десь глибоко в душі сидів страх перед розв’язкою. Адже, можливо, винною виявиться саме Ольга.

Вона цього дня сиділи сумна, окремо від усіх. Василеві вона привітно махнула, але помахала телефоном і розвела руками. Схоже, вона з кимось спілкувалася…

Василь передав, аби її телефон проглядали дистанційно. вІн мусив знати, кому ж Оля пише повідомлення в той час, як на екрані показують старі фотографії, на яких її дорога бабуся ще зовсім молода і щаслива.

— Ой, як красіво! — до Василя непомітно підкрався Захар Макарович і вмостився поруч. — До чого прогрес дойшов, так? Раньше такого не було, хотя шо ви помните? Ви ще зовсім молодюсінька… Це я вже старий мущщіна, вся жизнь пройшла почті…

ВАсиль втомлено поглянув на свого залицяльника-невдаху і важко зітхнув. Йому вже набрид цей невдалий, аж надто затягнений в часі жарт. Та Захар сприйняв це зітхання за прояв співчуття, або й навіть симпатії, і підсів ближче, стиснувши Васіну руку.

Не встиг Вася відкрити рота, аби послати старіючого бабія під три чорти, не встг і сам Захар щось мовити, як йому на голову вихюпнулася повнісінька склянка соку.

— Ах ти ж куряча гузка! — закричала на чоловіка Віра Ігнатівна, що, як виявилося, теж підійшла до столика, за яким сидів Василь. — Ах ти ж обізяна лиса! Коханчик-ваговоз на пенсії! Як ти мене забембав, мавпа ти дика! — вона лупила Захара по спині і не стримувала злих сліз. — Я, значить, кругом тебе навшпиньки, а ти… А знаєш що? — вона раптом спинилася, струснула головою. — А не пішов би ти? Все! Подаю на розвод!

І пішла собі геть в цілковитій тиші, в якій звуки її кроків нагадували стукіт цвяхів.