Розділ 13. Погляд зі сторони

— Ви би від мене відсіли, — похмуро зустрів появу Василя за своїм столиком Матвій, а його дружина ще глибше втягнула голову в плечі, та так, що здавалося — ще трохи, і її ноги починалися би від зубів.

— Ви проти моє компанії? — спокійно і впевнено відповід Вася, спершись ліктями на стільницю. — Чому? Вас совість гризе, і ви думаєте, що я теж гризтиму?

— З чого б це мене гризла совість? — підвищив голос Матвій і сердито втупився Василеві в очі.

Васі ті зиркання були, мов мертвому припарки: він розслаблено сидів на своєму місці і ледь усміхався іронічною і все розуміючою посмішкою. Але Матвієві його спокій був гіршим, ніж червоне рядно — бикові; він роздував ніздрі і злісно супив кошлаті брови.

— Отже, не гризе? — перепитав Вася і багатозначно гмикнув. — Що ж, можу зробити висновок, що ви, Матвію Макаровичу, її ще в садочку проміняли, на місце на горщику. А коли мама з татом вам торби в Київ тягнули, аби ви освіту здобули і досягли того, що зараз маєте, то не подумали, що і її слід було прихопити із собою. Не лише сало та м’ясо любому синочку, надії та опорі, якого викохали, вивчили, на ноги поставили і в люди вивели, а й совість. І вдячність. Бо у вашої матері, до прикладу, її забагато, могла би й поділитися з вам.

— Чого-чого в матері забагато? — глипнув Матвій і безпомічно зиркнув на дружину, що аж випросталася від подиву.

— Совісті! — з притиском повторив Василь. — ЖІнка по цей день гризе себе, що не звела і вам будинок. І ще гризе, що братам вашим не дала університетської освіти, як вам. Бо не стягували батьки і хати будувати, і дітей в Києві вчити, і весілля вам усім селом гуляти. Гробилися на городах і по господарці, аби у вас все було. І у вас таки все є. Все, крім совісті і вдячності. Поки нічого було з матері брати — то вас і не видно було біля неї. Сама жила. А як грошима запахло, то ви всі тут як тут, і ще й з невдоволеними пиками сидите, бо все вам не те, все не так. Поїхали не туди, розважають вас не так, їжа, — Вася смикнув Матвієву тарілку, в якій той колупався без ентузіазму. — Навіть їжа не така! Сидите над нею, чахнете, як крокодил без води!

— Риба, — слабко пискнула Ніна Павлівна.

— Та хоч восьминіг! — огризнувся Василь і підвівся. — Радіти треба, що матір жива і досі. А ви… Кому вона ті мільйони заповісти хотіла, як думаєте? — відповіддю йому була лунка тиша і Вася зрозумів, що випадково підвищив голос і його чули усі Крутивуси, що тепер здивовано і трохи присоромлено перезираються з-за столів. — Вам усім, — вже тихіше відповів він на власне питання і важко зітхнув. — Апетиту з вами немає…

Він рішуче попрямував до виходу, кивнувши наостанок Горпині Опанасівні, що принишкла сиділа поруч з Олею і дивилася на нього вологими очима.

— Скоро повернуся, — поспіхом промовив він до старенької і вийшов під яскраве сонячне проміння, що пробивалося крізь крони дерев.

Василь і сам не знав, чого так сильно зірвався, відчитуючи Матвія, мов нерозважливого підлітка. Та його надто сильно обурювало таке ставлення до старенької від її дітей і невісток, що він не втримався, висловив їм усе, що думав. І навіть цензурно!

Василь відійшов подалі від адмінбудівлі, де розміщувался корчма, і спинився в тіні старезного клена, що затіняв чи не половину центральної площі, навколо якої стояли білені гостьові хатинки. Василь сперся на його покручений стовбур і замислився. Як тепер вийти з цієї ситуації? Увесь їхній план був побудований на тому, аби потайки вирахувати того, хто писав того дурнуватого листа, ставши душею компанії, що зібралася на святкування дня народження Горпини Опанасівни. А натомість Вася зараз усіх відчитав і пішов геть. Усіх, навіть Олю…

Не встиг він подумати про неї, як Ольга швидко і занепокоєно вибігла з корчми, озираючись по сторонах. Побачила Василя, стишила крок, повільніше прямуючи до нього з винуватим виразом на засмученому обличчі.

— Олю, мені дуже шкода, що я так сказала! — перш нiж вона відкрила рота, промовив Василь. — Я не хотіла так грубо…

— Ти все правильно сказала! — перебила Василя дівчина і раптом міцно його обійняла. — Дякую тобі, хоч хтось їм мозок вправив. Он, вибачаються перед бабусею по черзі…

— Навіть Матвій Макарович? — нерішуче відповівши на раптові Олині обійми, запитав Василь.

— Навіть він, — хихотнула Оля кудись йому в плече і обережно відсторонилася. — Дякую тобі, правда, я б не знайшла потрібних слів…

— Та я просто… Просто сказала, що думаю… — Вася остаточно знітився і опустив голову, про всяк випадок згадучи табличку множення на вісім в зворотному порядку — аби відволіктися від її близькості.

— Знаєш, напевно річ в тому, що це сказала стороння людина, — Ольга задумливо постукала себе пальцем по губі — і Васі довелося викликати в пам’яті всю шкільну програму по стереометрії. — Скільки б я, наприклад, не намагалася достукатися до них, та ніяк не вдавалося прикликати їхні кращі сторони до діалогу. Все лише негатив з неповагою. Але ж я своя, мене можна не слухати. А ти зі сторони побачила ключове і носом натицяла…

— Все рівно це було дуже грубо, — зітхнув Василь.

— Прямо в дусі нашої сімейки, — чомусь розреготалася Оля. — Ти б чула, як ми зазвичай спілкуємося! Непідготовленим людям то краще не чути. Але ти почуєш, день народження вже ось-ось, післязавтра.

— Сподіваюся, там не буде “Лимончелло”? — підколов Олю Василь.

— Ну, якщо треба, то буде, — хитро підмигнула вона.

— О, ні, дякую! — зі сміхом розвів руками Вася. — Тоді я точно все пропущу знову. А мені цікаво послухати ваші сімейні історії… Дуже цікаво!