Розділ 11. Душевні розмови

— Та ти ж боже мій, хто ж добровільно буде таке з собою робити?! — шипів Василь Васильович Непийпиво, зі сльозами на очах віддираючи з лівої щоки воскову смужку.

Права щока, вже обезщетинена, палахкотіла маковим цвітом і пекла так, що сльози лилися водоспадами, але Вася мужньо терпів. Попереду ще чекали підборіддя, шия і тонка ділянка шкіри під носом, на яку він також вліпив ту воскову смужку в надії позбутися зайвої волохатості на обличчі, що, можливо додавала мужності рисам Василя, але зовсім не пасувала Василині.

— Васічка, шо ти там страдаєш? — озвалася до нього Горпина Опанасівна.

Наступної миті вона безцеремонно вдерлася до Васіної світлиці і присвиснула, як матрос, оглянувши кремезну його фігуру в одних сімейних трусах, що стояла перед дзеркалом.

— Горпино Опнасівно!— зойкнув Василь, рефлекторно прикриваючи руками різні делікатні місця.

Спасіба, що вже не Гробина! — хіхікнула вона, усім своїм виразом демонструючи, що, мовляв, там нема нічого такого, чого би вона за свої майже вісімдесят три роки не бачила, маючи чоловіка та трьох синів.

— Ти би двері на шпінгалєта закрива…ла, Вася! — посварила Горпина Опанасівна йому пальцем, і вправно зачинила за собою двері. — Харашо як я, а як хто з моїх зайде і побачить, що у Васі є лишні детальки? Нехарашо вийде, Вася…

— Винен, не подумав, — остаточно знітився він і змахнув сльози з очей.

— Ти шо, плачеш, Вася? — розпачливо сплеснула руками бабуся.

— Ні, блін, сміюся, — під носа огризнувся Василь. — Очі щипає, бачте, щетину прибираю, бо щось надто швидко росте…

— Ох же! — зітхнула Горпина Опанасівна і всадовила Василя на стілець. — Давай чи поможу, чи шо?

Удвох справа пішла швидше, і вже за кілька хвилин Василь сидів з обличчям, гладеньким, ніби в немовляти, і червоним, як варений буряк. Сліз також побільшало, але він мужньо їх боров, аби не виказати слабкості перед хвацькою старою, що увесь процес підбадьорювала його і навіть більше не хихотіла.

— Хароша вєщь! — роздивляючись всіяні кроткими волосками видертої бороди смужки, відзначла вона. — Інтересно, а для курки згодиться?

— Вирішили вирощувати лисих курей? — не втримався від шпильки Василь, натягуючи на себе свої фальшиві груди і спеціальні шорти з утяжкою.

— Та нє, — не звертаючи на нього уваги, відповіла Горпина Опанасівна. — Оце по осені буду курей і качок різати, то як патрати їх — руки вже не ті, а оцими липучками дрібне перо харашо піде. Вася, а де ти таке побрав? Мені таке тоже треба…

— Я в Алі спитаю, — відповів він. — Коли ви вже прийшли, то може й з перукою допоможете? Оті шпильки…

— Та чого ж нє, поможу, — охоче погодилася Горпина Опанасівна.

Кілька хвилин в світлиці панувала тиша, аж поки старенька не порушила її, хитро примруживши очі:

— А Аля то твоя нівєста?

Василь уявив собі подружнє життя з жінкою, що скрутить його в баранячий ріг і не спітніє, і гиготнув.

— Та ні, це колега моя. Вона мала вас охороняти, але ногу зламала. Я в неї спитаю, де вона купує ці смужки.

— А сам то ти як, жонатий? — не вгавала старенька, вправно пришпилюючи перуку до Васіної потилиці.

— Та ні, щось…Не склалося. — чомусь Василеві стало сумно. — Ні дружини, ні дітей… Все думав, що встигну, а тут ось… Вже сорок п’ять…

— Ну, то ви, мужики, в сорок п’ять ще огого, — невміло підбадьорила його Горпина Опанасівна. — Це ми в сорок п’ять вже щітаємось некондиція, а ви нарозхват ще. Он Оля моя? Двадцять вісім їй, теж ні разу не замужом. Все сама, сама… Все Наташі кавалєри не такі були, усіх доччиних женіхів порозганяла… А тепер мозги їй колупає тими внуками. А внуків від когось же рожать треба, правильно?

Василь сидів мовчки, аби не порушити цю несподівану довіру між ним і старенькою. Можливо, якби мова була про когось іншого, то він би спробував зам’яти розмову, але Горпина Опанасівна говорила про Ольгу. А про неї він слухав з радістю і легкою тугою в серці.

— Мені Наталя Іванівна здалася дуже приємною жіночкою, — промовив він, коли Горпина Опанасівна замовкла, поглинена заплітанням коси з перуки, яку припасувала вже на Васіну голову.

— То тільки з виду вона така, — гмикнула та. — Наташа усіх тримає в кулаці, і дочку, і сина. І Сірожу мого… Він в мене хороший, чесно, тільки слабохарактєрний дуже. Ото і самогонку гнати почав, бо все Наташі грошей мало…

— То вчорашнє “Лимончелло” на самогоні? — здогадався Василь. — А я все думаю, з чого мене так розвезло…

— Так там градусів вісімдест в тому самогоні, Сірожа спецільно такий жене, для настойок, — розреготалася старенька. — Потом їх продає по інтернету. Всякі є: і на травах, і на ягодах… Шо хочеш!

— І “Лимончелло”, — знову гмикнув Василь. — Слухайте, а що вчора Матвій кричав, що ви йому маєте всі гроші віддати по справедливості?

Горпина Опанасівна важко зітхнула, замовкла ненадовго. Василь у дзеркалі спостерігав за тим, як вона вправно, хоч і повільно, вплітала в його косу стрічку — ніби не трьох синів, а трьох доньок виховала.

— То моя вина, — нарешті промовила вона. — В своє врем’я ми з Макаром йому хату не побудували, ми йому грошима віддали. Сірожі оце і Захару хати звели, а Матвієві мала наша з чоловіком хата відійти. А Матвійчик саме в інститута поступив, гроші треба було віддати. То ми замість хату строїть йому учобу оплатили. Сумки тягали аж в самий Київ, шоб він вивчився і в люди вийшов. Сірожа он по цей день мені вспоминає, шо теж хотів в інститута йти… а не вийшло… Ой, всяке бува, — жвавіше завершила вона свою розповідь і посміхнулася Васіному відображенню. — Ну, принімай роботу, красавиця! Он яку косу заплела!

Коса й справді була розкішна, і стрічка йшла поміж пасм, ніби намальована. Василь не втримався від посмішки, милуючись цією косою, а Горпина Опанасівна промовила:

— Так доцю хотіла, маленьку, щоб прикрашати її, коси плести. А тільки з внучками ото й наплелася… Олі по сей день плету, коли вона приїздить… Ой! Оля ж обіцяла зайти, мабуть скоро буде вже! Ану, бігом вдівай плаття! Ой,стара стала, зовсім забула… Давай бігом!