Розділ 10. Маски огіркові і не тільки

— Васічка Василівна, ви прекрасна женщіна і без ваших отих макіяжів, — крізь шибки голос Захара звучав таємниче і багатозначно. — Виходьте, єсть дело, як до маминої помічниці! Чесне слово, треба посікрєтнічать… Тут таке дєло… Матвій хоче маму ограбить…

Від цих слів увесь хміль, що ще лишався у Васіній голові розтанув, ніби лід в мікрохвильовці — зі спецефектами. Протверезіння влупило його по голові, викликавши спрагу, а мозок, що отямився, запрацював, мов операційна сстема.

— Зараз вийду, — відповів він, знову імітуючи жіночий голос. — Хвилиночку…

— Чекаю вас, моя дорогесенька, — улесливо нахекав на скло Захар Макарович, ледь не пританцьовуючи під вікном.

Та Вася на нього увагу не звертав, гарячково розмірковуючи, як йому швиденько викрутитися з ситуації “Думай, Вася! — билося в його голові. — Думай, друже! Думай і чіпляй собі бюста”.

На щастя, геніальний винахід з фальшивими грудьми мав вигляд звичайнісінької, хо і затісної, футболки тілесного кольору з певними вигинами в стратегічних місцях, тому вдягнуся майже миттєво. Халат Вася начепив миттєво і старанно зав’язав пасок. Потім згадав, хто чекає його надворі, матюкнувся і вчепив ще піжамні штани.

Макіяжу на ньому не мало бути — він про це Захарові вже повідомив. Але легка щетина, що пробивалася на щоках, могла бути помічена прицвілим Казановою. Як і відсутність волосся на голові. Нажаль, перуку тим же легким рухом вдягнути не виходило — шапочка не трималася без шпильок і невидимок, а шукати купу того металолому навпомацки Васі не хотілося. Як і втратити гриву від невдалого руху.

— Хустка!” — осяяло його. — Де тут була хустка?

Він згадав, як рятувала зачіску його матуся, пов’язуючи на ніч на голову хустинку. Тому Василь вхопив одну з хусток, що прикрашали його світлицю, і примотав нею свою перекошену перуку до голови. Мало не вискочив в такому вигляді назовні, але вчасно згадав про легку неголеність і на мить зависнув посеред кімнати, глипаючи очима, ніби сова.

— І що робити? — гарячово металися його думки. — Я й так підозріло довго не виходжу…

Погляд впав на слабко підсвічену коробку з косметикою, де серед сили-силенної тюбиків і коробочок лежали квадратні пакетики тканинних масок, що їх навантажила Василеві Аля. “Після гоління на писок притули обов’язково, бо будеш схожий на старий чобіт” — наказувала вона йому.

Мов рятівне коло вхопив Вася одну з тих масок і третячими руками роздер паковку. Час йшов на секунди, тому він навіть не дивився в дзеркало, що ж сме приліпив собі на лице. Головне, що оте “це” було темне і крізь нього не промацувался щетина.

— Треба було таки записатися на шугарінг, — зітхнув Василь і рвучко відчинив двері світлиці. — Здається, десь у коробці були воскові смужки… Може, допоможе…

Більше не зволікаючи, він швидко, хоч і нечутно, просочився повз двері в кімнату Горпини Опанасівни і підтюпцем побіг на зустріч зі своїм небажаним інформатором.

Захар Макарович тупцювався просто біля ганку, під світлом ліхтаря, стилізованого під гасову лампу. Вася подумки застогнав і виматюкався, похваливши себе за те, що таки витратив ті хвлини на пошук маскування, тому що ліхтар світив, як прожектор маяка, і в його безжальному світлі кожна щетинка на щоках Васі кидалася би в очі. Втім, і маска теж кинулась, тому що Захар Макарович спочатку зблід, а потім гикнув і хіба лише хреститися не почав.

— Ви ж наче одружений чоловік, що, тканинних масок не бачили? — не втримався від єхидної шпильки Василь.

— Таких не бачив, — дивно сівшим голосом, відповів його кавалер, що старанно відводив очі. — Але вона вам…пасує… чесне слово…

Вася чомус відчув страшенну образу, хоча втрата Захаром Макаровичем любовного інтересу у його бік сприяла діловому тону розмови. Але кому подобається відчувати себе опудалом? Нікому! Навіть Василеві Васильовичу Непийпиву.

— то що ви хотіли мені розповісти? — сухо поцікавився він. — Ви сказали, що моїй підопічній щось загрожує. Від Матвія Макаровича, так?

— Та так, так, — намагаючись не дивитися на Васю, все тим самим дивним голосом, що був абсолютно не схожий на спокусливе муркотіння крізь вікно. Та Василеві було байдуже на такі зміни, його цікавило, з чого старший брат надумав звинувачувати меньшого в злодійкуватих планах відносно матері.

— І? Будуть якісь подробиці? — підкреслено капризуючим голосом поцікавився Вася. — Чи я маю вгадувати? Нагадаю, дорогесенький Захарчику, це ви мене підняли о… Котра нині? Третя? Четверта? Так от, ви мене підняли, а мені снився такий солодкий і приємний сон…

— Сподіваюся, про мене? — приторність повернулася в голос Захара Макаровича.

— Ви там теж були, — не збрехав Вася, проте й ролі свого візаві у тому не став уточнювати. — То розповісте, з чого ви це взяли?

— Та з того, що Матюша так прямо й сказав сьогодні, шо мамчині гроші йому тіко мають достатися! — раптом гаркнув Захар Макарович, червоніючи від обурення. — Прямо так і сказав: “Заберу усе собі, по справедливості”, а де та справедливість?

— Ну-ну, не кричіть. дорогесенький, — увімкнув псевдо-жіночу чарівність на максимум Василь. — Розумію ваше обурення такою поедінкою брата, але ж це не означає, що він і справді збирається її пограбувати?

— Ви не знаєте цього бевзя! — буркнув Захар, зиркаючи з-під лоба на Васю. — Він така людина гадка, ака гадка людина… Ой… він може, я знаю це. Ви той, будьте бдітєльніше, добре? Бо мама є мама, мало лі шо…

— Обіця, що потуруюся про Горпину Опанасівну, як про власну матусю, — поклавши руку на фальшивий бюст, велично і урочисто кивнув Вася.

Та чомусь на цей раз його шарм не спрацював. Захар Макарович нервово кліпнув, зиркаючи на нього чи то перелякано, чи то шоковано, пом’явся ще хвильку. І швиденько змотав вудки, відмовившись тим, що година вже пізня, і він з ніг валиться. І тому біжить додивлятися сни, бажаючи прекрасній Василині Василівни того ж самого. Чи здалося Васі, чи й дійсно так було, та слово “прекрасна” цього разу прозвучало не так, як завжди.