Розділ 9. Настирливий Казанова

Василь Васильович Непийпиво, похитуючись, з другої спроби потрапив ключем у замок, з величезним зусиллям провернув його і широко відчинив двері, пропускаючи Горпину Опанасівну усередину їхнього будиночку.

— Прошу, Гробино Панасівно… Гик… Ой! Горобино… Горпино! — врешті подужав він складне старовинне ім'я своєї підопічної. — Велкам ту сюдой, давайте ваші оці торби…

— Ох і мекну…ла ж ти, Васінька! — без злості, з легеньким підколом прокоментувала побачене Горпина Опанасівна і бадьоро переступила поріг. — Ходи ти, мабуть, дітки спатоньки, бо в тебе вже твій парік криво сидить…

Василь невпевнено поправив золотаві пасма перуки і вдав, що тверезий,мов скельце. Та хитрий погляд старенької, мов рентгеном просканував його, а інтуїтивний алкотестер визначив вміст алкоголю в його крові до сотої долі проміле. Та, керуючись життєвою мудрістю про суперечки з дурнями та п’яничками, Горпина Опанасівна лише головою похитала і пройшла до своєї світлиці, щось бурмочучи обі під ніс.

— Та не винен я! — жалісливо проскиглив їй у слід Василь Васильович. — Вона сама мені наливала!

Горпина Опанасівна безжально розреготалася і зачинила двері, лишивши Василя у сінах сам-на-сам із усвідомленням того, що він злочинно накидався домашнім “Лимончелло” в компанії дівчини, яка вважала його жінкою, і більш того — своєю подругою. Усвідомлення це особливого задоволення Васі не приносило, як і той факт, що то була не просто дівчина, а особлива дівчина, мріяти про яку він не мав не тільки змоги, а й права. Тому він зітхнув, гикнув, зачинив двері, і лише тоді з насолодою зняв свою перуку. Після цього тихенько ляснув себе по лобі, аби розігнати абсолютно зайві думки. Щоправда, хмільна голова озвалася гулом, і Вася знову застогнав.

— Не треба було стільки пити, — пробурмотів він собі під носа і поплентався у свою кімнату, ледь тягнучи ноги. — Дідько лисий, скільки градусів у тому пійлі? Але ж смачне… Солодке… Як вона… А, тьху, зберись, ганчірка! Все, спатоньки… Спатоньки…

Під цей монолог він зачинив двері, стягнув із себе одяг і в одному спідньому гепнувся на ліжко, сподіваючись, що цієї ночі нічого не станеться. Тому що не один він ледь дотягнув ноги до світлиці — усі Крутивуси були, як це елегантно назвала Горпина Опанасівна, “врекані”. А, отже, спатимуть без заніх ніх. Без передніх, в принциі, також.

Над хутором-готелем впала тиша, розбавлена звуками нічного лісу та гудінням близької трансформаторної підстанції, що живила його електрикою…

Скільки часу він проспав — Василь не знав. Його зморив солодкий хмільний сон, у якому він і Ольга полетіли на Барбадос у свій медовий місяць, пили “Лимончелло”, що його Оля робила просто таки на пляжі, зриваючи лимони з кущика у вазоні, і настоювала в кокосах, які для неї знімав з десятиметової пальми її батько в шкіряній пов’язці на стегнах і, чомусь, пенсне. Навіть крізь сон Василь здивувався цьому ексцентричному аутфіту свого тестя-уві-сні. Але коли на горизонті з’явився Захар Макарович з акулячим плавником на спині тентаклями восьминога замість ніг і почав стукати Васю по лобі черепахою, він аж прокинувся від подиву.

— Треба менше пити, — пересохлими губами прокоментував свій сон Василь, і обережно спов з з ліжка в пошуках води і алказельтцеру. — Охохо, та скільки ж там було градусів, що таке приглючило?!

Стук із сну повторився. На мить Василеві здалося, що він і досі спить, і зараз з тіні у кутку кімнати випливе кальмаро-акула Захар Макарович. Але він все не плив та й не плив. а чемненько стояв собі під вікном, у світлі вуличного ліхтаря, і тихенько стукав у шибку, намагаючись хоч щось розгледіти у темряві світлиці Василя.

— От же ж дідько лисий, — прошипів Василь, ледь не вдавившись водичкою, якою він саме запивав алка зельтцер, що тепер йому був не потрібен — весь хміль з голови вивітрився, ніби його там і не було. — Він же зараз перебудить усіх… Ат ти ж…

Чи то Василь був настільки гучним у своїх репліках, чи то слух в Захара Макаровича ще не погіршився, але старіючий Казанова на мінімалках почув бажаний голос із кімнати і пристрасно зашепотів, мало не облизуючи шибку:

— Василиночка Василівна, краса моя, душечка! Відчиніть віконечко — єсть разговор… Відчиніть, я ж чую, шо ви проснулися…

— Я не одягнена, — пискнув Вася, гарячково вигадуючи, як відігнати свого кабальєро з серенадами до кількараз згаданого ним дідька лисого від свого вікна.

— Так то ж і харашо! — гиготнув той.

— Мущщіна, майте совість, три часа ночі! — у дусі Горпини Опанасівни огризнувся Василь. — Я не накрашена, і взагалі…

— Васічка Василівна, ви прекрасна женщіна і без ваших отих макіяжів, — знову наблизив лице до шибка Захар. — Виходьте, єсть дело, як до маминої помічниці! Чесне слово, треба посікрєтнічать… Тут таке дєло, — загадково понизив він голос, — Матвій хоче маму ограбить…