Розділ 6. Капкан для Колобка

— Це, канєшно, як прям у моїй молодості! — голосно і з захватом коментувала Горпина Опанасівна усе, що бачила дорогою до свого будиночку, в якому Василь вирішив поселити її — і себе — на наступні два тижні. — А, главне, шо людей почті нема, тіки мої вишкварки галалакають. Но то харашо, Васічка, шо ти придумав…ла… ізвіняюся… Придумала, шоб ми отако дальщінько жили від них. Тихіше буде!

Василь хотів було пояснити, що думав він не про тишу, яку віддаленість невеличної біленої хати під солом’яною стріхою забезпечувала майже повністю. Основним критерієм вибору було те, що вікна Васіної кімнати виходили в бік лісу, і ніхто випадко не підгледів би, як він перетворюється з цілком собі звичайного Василя у незвичайну Василину за допомогою таємничого вмісту його магіної косметички.

Другим пунктом “за” була безпека Горпини Опанасівни, за яку він відповідав головою. Одразу двома головами: і Василя, і Василини. Чим далі спатиме старенька від своїх галасливих родичів, тим важче буде їй нашкодити. Не те, щоб Василь всерйоз сприймав листа, написаного вирізаними з газети літерами, але, цитуючи ту ж Горпину Опанасівну, “що тільки гроші з людьми не роблять”. Ніхто не міг дати гарантію, що ці конкретні гроші не зробили чогось такого з тими конкретними Крутивусами. І Василь вирішив діяти так, аби не посоромити гарну репутацію та професійну гідність охоронно-детективної агенції “Цербер” і свою власну заодно.

Тому в першу чергу він з маніакальністю пошукової собаки на кордоні винюхав усі зхакутки їїхньої хатинки. Коли пдтвердилося, що закути чисті і безпечні, він старанно розвісив непомітні камери і поприліпляв в доступі Горпини Опанасівни тривожні кнопки, аби старенька могла будь якої миті покликати підмогу. Наступним кроком був невеличкий апдейт її новенького телефорну, який вона через раз могла розблокувати. Спеціальта програма типу “Батьківського контролю”, тривожна кнопка замаскована під іконку Тік-Току, автоматичний запис дзвінків, віддалений доступ… Коли Василь спробував пояснити, що і як працює, Горпина Опанасівна сумно зітхнула і промовила лише два слова:

— Свисток нада!

— Га? — ошелешено перепитав Василь, що раптом забув усі слова, що знав.

— Свисток, кажу, нада, бо я всі оті твої штуки все одно не запомню, а так хоч засвистю та ти почуєш…

— Горпина Опанасівна, я вас запевняю, що усе під контролем і все буде добре, — Василь прикликав усі свої професійні здібності, аби не тріснути себе по лобі від розпачу. — Насолоджуйтеся відпочинком, ви на нього заслужили. а я буду ваших любих родичів, як ви одного разу висловилися, “пасинкувати”.

— Ото, ото, пасинкуй… А я приляжу..

— Ви втомилися? — занепокоєно запитав Василь.

— Та нє, — Горпна Опанасівна зам’ялася, а потім довірливо сказала. — Не хочу в ту кагалу йти зараз, буду бурчати всі, шо не море, шо не гори, шо їм все не так…

— Хочете, я візьму це на себе? — в чомусь Василь її розумів. — І заодно принесу вам обід просто в номер?

— Та й не хочеться тебе ото нагружать, — почала було віднікуватися Горпина Опанасівна, але Василь переконав її, що йому то зовсім не важко, і в цілому навіть приємно.

— Ну, поухажуй за бабою, — врешті здалася Горпина Опанасівна і заховалася за дверима своєї світлиці.

А Василь, глибоко і тяжко зітхнувши, поплетнався до адмінбудиночка, де окрім рецепції ще була велика загальна їдальня, вона ж — корчма. І де нині зібралися усі родичі Горпини Опанасівни, аби скуштувати обід з семи страв, сервірований мовчазними працівниками готелю “Назад в минуле”.

У корчмі було не просто шумно — там стояв такий гамір, ніби недільного ранку на базарі. Два старших сини Горпини Опанасівни і їхні розбурхані дружини, Віра і Ніна, агресвно сварилися із своїми нащадками та їхніми половинками, які з образою в голосах відстоювали своє право абратися з цієїглухомані ще до вечора.

Настю, старшу доньку Захара Макаровича і, відповідно, найстаршу онуку Горпини Опанасівни, Василь бачив ще у свій епічний приїзд у Вирішальне. А от її чоловіка Антона він зустрів лише сьогодні. Як і її братів Юру та Дмитра, котрі зараз наполягали на тому, аби викликати таксі і всім разом їхати геть.

— Я не нанімалась тут сидіти! — піддакувала їм Вароніка, молодша донька Матвія Макаровича, гойдаючи на руках свого сина Макара, якому було років два чи три. — Єслі шо, то я до дєцкого не попаду!

Василь хотів було сказати, що крупненький хлопчина виглядав цілком здоровим і задоволеним життям, і був би куди щасливішим, якби матір відпустила його побігати на підлогу, а не горнула до себе, ніби його хто збирався вкрасти. Але промовчав, ледь не перечепившись об двох однакових дівчаток, до яких і рвався малюк.

— Панове, — життєрадісно=-високим голосом промовив він, знов входячи в роль турботливої компаньонки. — Хочу повідомити вам, що ви можете не чекати Горпину Опанасівну до обіду, їй варто відпочити. В її віці довга дорога погано впливає на самопочуття, навіть така комфортна, як ця, що була сьогодні.

— З нею все гаразд? — до Василя підступив молодший син Горпини Опанасівни — Сергій Макарович. — В сенсі, чи не потрібно викликати лікаря. або що…

Під суворими поглядами старших братів і їхніх дружин він знітився, опустив голову, забурмотів нерозбірливо щось про те, що от його дружина працювала медсестрою і якщо потрібно поставити укол, то Наталя Іванівна без проблем це зробить у бідь який час. В той момент сама Наталя Іванівна намагалася злитися зі стіною, аби гнівні погляди не переповзли вже на неї.

— Нічого такого, що би не вилікував спокійний сон і смаколики, по які я, власне, й прийшла! — Василь мило закліпав довгими віями, лише половина з яких була накладними, а іншу половину йому щедро наділила природа.

Сергій Макарович знітився ще сильніше, щось буркнув і скоренько перебіг під стіночку, до своєї дружини. Василь відчував, наскільки тому бідоласі було некомфортно в цьому оточенні і подумки поспівчував йому. Але зовні усі Васині почуття ніяк не відображалися, доки він, співчуваючи у глибині душі, шукав очима Захара Макаровича. Час було привести план у дію і виманити таки його номер, аби перевірити, з ким там спілкувався первісток Горпини Опанасівни.