Розділ 5. Спадкоємці

Горпина Опанасівна Крутивус та її покійний чоловік Макар Степанович за роки подружнього життя встигли народити трьох синів: Захара, Матвія та Сергія. Доньками їх Доля не благословила, але часом, поглядаючи на вимогливих та вольових своїх невісток, Горпина Опанасівна цьому факту не надто сильно засмучувалася і навіть раділа. Бо й синочки в бабці були такі, що проблеми сипалися, ніби з рогу достатку. А якби Горпині Опанасівни, окрім невісток, ще й рідних доньок, то плакала б вона гіркими сльозами.

Щира материнська любов розбалувала її хлопчиків, а під каблуками в своїх дружин вони й взагалі перетворилися на тихих безхребетних істот, що не знали відмови у бажаному, але й не надто активно вимагали цього. Принаймні, вдома, де Віра, Ніна та Наталя мущтрували своїх половинок з завзятістю армійського інструктова, і з тою ж лояльністю до заперечень. Тому тільки матері ці трійко чоловіків наважувалися “робити нерви”.

Чим, власне, й були зайняті в момент, коли Василь Васильович виплив з авто, аби привітатися зі своїми підозрюваними.

— Ма, так не робиться! — бурчав колобкоподібний Захар Макарович, що хоч і ображався на таку підставу, але присутність компаньйонки його матері пом’якшувала для нього реальність до прийнятного рівня. — Ми ж хотіли на море…

— Взагалі-то попереджувати треба, що ми посунемо в глухомань, де навіть мобільний не ловить! — піддакував йому високий і худий, мов ціпок, Матвій Макарович, поглядаючи на свою дружину, Ніну Павлівну, яка схвально кивала у відповідь на кожне його слово. — Маринка і Даринка готуються до школи, в них репетитори! Як вони займатимуться?

— На базі “Назад в минуле” прекрасний стаціонарний інтернет,— Василь вирішив, що зараз саме слушна нагода, аби заявити про свою присутність.

— Женщіна, я з мамою говорю, а не з вами! — роздратовано перебив його Матвій, обертаючись на звук, але вкляк, наштовхнувшись поглядом на широкі плечі “женщіни”. — Ой, ізвіняюся! — він раптом почервонів і поспіхом підвів погляд ще вище, в пошуках очей, в які треба було подивитися, аби оце все не виглядало надто непристойно. — Добрий день…

— Вітаю, — хижо вишкірився нафарбованими в червоний губами Вася. — Василина Василівна Непийпиво. Помічниця вашої мами і ваш гід на наступні два тижні. Давайте ми усі пройдемо в адміністрацію, познайомимося і я роздам вам паролі від вай-фаю. Що скажете?

Протистояти такій ефектній жінці, яка вийшла з Василя, Матвій Макарович не наважився. Лише мовчки кивнув, сумно зітхнув і поплентався туди, куди той вказав наманікюреною рукою з чималеньким біцепсом під рукавом шовкової блузки, зиркаючи на дружину з виразом: “з жінками не сперечаюся — твій вхід, кохана”. Василеві ж здалося, що в тому погляді, який Матвій Макарович кидав на свою дружину, було німе благання про допомогу навпіл з вибаченнями.

Горпина Опанасівна, отримавши таке крупнокаліберне підкріплення, навпаки, пожвавішала, стала бадьорішою і жвавенько почимчикувала поряд з Василем, щебечучи про дорогу, автобус і про те, що домовилася із сусідкою, аби та годувала курей. Підтримуючи цей смолтолк, Василь нарешті зміг спокійно видихнути: зі своєю роллю Горпина Опанасівна справлялася на відмінно. Ніхто з присутніх і запідозрити не міг, що старенька бачить цю височенну жінку буквально втретє в своєму житті.

— Я перепрошую, — тихий голос відволік Василя від думок. — Бабуню, можна твою компаньйонку на мить?

Це була вона. Та незнайомка, що ледь не призвела до мікроаварії на під’їздній доріжці. Та сама, від одного погляду на яку у Василя перехопило подих. Мініатюрна, особливо на його вражаючому фоні, тоненька, мов балерина, кароока і темноволоса, вона, зазираючи знизу вгору, примудрялася дивитися прямо і трішки гордовито. Василеві коштувало чималих зусиль лишитися незворушним, хоч голос його зазвучав вище і без зайвих зусиль.

— Так, звісно! — розплився він у люб’язній посмішці.

— Мене звуть Оля, — просто представилась вона. — Мені незручно… А де тут вбиральня? Дуже треба…

Вона навіть почервоніла, що здалося Васі дуже милим і трішки беззахисним.

— З іншого боку адмінбудиночку, — тихенько пормовив він, косячись оком на решту натовпу.

— Дякую! — вдячно посміхнулася Оля і пришвидшила крок.

— Це Сергійка мого доця, — Горпина Опанасівна хитромудро посміхнулася, Василеві навіть здалося — із розумінням. — Хароша дєвочка, тільки з мущщінами не везе, все які-то козли попадаються…

Не здалося. Василь порадів тому, що на його щоках, окрім пудри, було ще кілька шарів різноманітних засобів, назви яких він не запам’ятав, але вони щільно перекривали його шкіру, що спалахнула рум’янцем. Ніхто не помітив, як він зашарівся, хіба, можливо, окрім Горпини Опанасівни, що єхидно посміхалася своїми блискучими новенькими зубами і хіба що не хихотіла під носа.

— Горпино Опанасівно, більше не було ніяких листів? — тихенько прошепотів Василь.

— Не було, — так само змовницьки стишила голос старенька. — Але я підслухала, як Захарка про якийсь борг говорив по тіліхвону, по громкій связі. Я чула шо то мужик який-то був і він казав “када вона гигне, тада ми заживем”, от!

— А коли це було? — запитав Василь, нашорошивши вуха.

— Та осьосічки перед тим, як ми поїхали, — життєрадісно повідомила Горпина Опанасівна. — От він прямо добалакав і ми тронулись усі!

Василь зітхнув, усвідомивши, що, звісно, з їхніми ресурсами “Цербер” здатні перевірити, з ким говорив абонент, але для початку потрібно дізнатися номер цього абоненту.

А у випадку Захара Макаровича, єдиним способом той номер вияснити був флірт у виконанні Василини Василівни…