Розділ 2. Файна Василина

— Бабусю, а дай на море поїдемо на твій день народження! — хурлявий хлопчик влетів в літню кухню, ледь не протоптавшись по котячому виводку, що розлігся на порозі в повному складі: мама-кицька і її троє різномастних кошенят.

Горпина Опанасівна, яка саме поралася біля плити, ледь не впустила в каструлю борщу ополоник і повільно повернулася на дзвінкий дитячий голос.

— На яке ще море? В мене закрутки не кручені і на городі вовки виють, так воно позаростало, пока ми в Полтаві сиділи! Кури подохли з голоду, а їм море!

— Мама, ну шо ти на дитину кричиш? — услід за хлопчиком до літньої кухні закотився круглий, мов Колобок із казки, лисуватий чоловік з великим червоним носом і короткими ніжками. — Ну на море дітьо хоче, шо тут такого?

Горпина Опанасівна хотіла було відкрити рота і висловити усе, що думає і про дитячі бажання, які мала б фінансувати вона, і про самого чоловіка. І мала на те право, адже зі старої хати вийшли один за одним ї праонук Веніамін і старший син Захар, дідусь Веніаміна. Цієї погожої днини в домі Горпини Опанасівни були лише вони двоє: матір Венічки із дружиною Захара Макаровича поїхали до міста, аби накупити продуктів до святкування дня народження, що невблаганно наближався.

Але, пригадавши настанови Петра Петровича, директора агенції “Цербер”, вона повільно видихнула, розпливлася в посмішці і лагідно промовила:

— Та хіба я кричу? Я ж не кричу, я розказую Вінику, шо пізніше поїдемо, як на городі попораємся. Бо роботи не початий край!

— Часу обмаль — роботи прірва, — улесливо піддакнув Захар. — Ма, та може ну її, ту робот? і правда, хоч куди виберемось усі. Бо таки день народження, та ми тут усі і не помістимось…

— То того, мабуть, і не їздили, шо місця мало в матері, — не втрималась таки Горпина Опанасівна. — Ой, все! Не мороч мені голови, зара борщу наварю, дівки поприїдуть — поговорим. — і, згадавши ті інструкції, які їй видали, докинула ніби між іншим. — Чи баба не подумала про дєнь рождєня? Подумала баба, сюмприз приготовила… Чуть не поламали сюмприза! Всьо, ідіть, не мішайте!

Захар Макрович запотиличником відправив онука на подвір’я — ганяти курей, а сам тихцем позадкував з літньої кухні геть. Подумки він намагався прорахувати, як би випитати в матері, що за сюрприз вона готує усім на свій день народження, і коли зручно буде запитати за гроші на зимову резину. Та думав він про це не надто довго — його відволікли несподіваним і дивним чином.

Хата Горпини Опанасівни стояла майже в кінці напів порожньої вулиці. Майже усі жильці там були дачниками, тому по грунтовці частенько ганяли, підіймаючи куряву, цілком пристойні автомобілі. Як і той, що акуратно крався між заборів. Тільки крався він цілеспрямовано до двору Горпини Опанасівни.

— Мам. в нас що, ще гості? — гукнув Захар, коли авто припаркувалося під старою вишнею, що росла просто біля хвіртки.

— Ой! Васінька приїхала! — витираючи руки рушником, Горпина Опанасівна радісно вибігла з літньої кухні зі швидкістю, дивовижною для такої старенької жінки.

— Васінька? — замислено промимрив під носа Захар. — Приїхала?

А потім він більше не міг промовити й слова. Бо з водійського сидіння підвелася на повний зріст найпрекрасніша жінка, яку він колись зустрічав. Захар Макарович на мить навіть дихати перестав, ошелешено спостерігаючи, як велична незнайомка елегантно закриває дверцята авто з такою силою, що сусідських курей знесло з забору.

— Діду? — смикнув його Веніамін, але Захар не мі відірвати погляду він неї.

І було чого! Висока, як баскетболістка, з ідеальною пропорційною фігурою, що нагадувала пісочний годинник, з довгим, до середини спини, золотавим волоссям, вона скидалася на богиню, що спустилася з небес. Її довжелезні ноги в елегантних туфельках на височенних підборах повільно ступали роздовбаною грунтовкою, а спідниця, що ледь прикривала спокусливі коліна, тріпотіла на вітерці. А під піджаком, що обтягував широкі, ніби в плавчині, плечі, рівномірно здіймалися в такт диханню, пишні груди неможливого розміру. Вона пливла, несучи себе між благенькими заборами, ніби лебідка. І Захар зрозумів, що пропав…

— Хто це? — одними губами прошепотів він. — Мамо, хто ця… Красуня…

— Тю, та це ж моя Васічка! — Горпина Опанасівна здивовано поглянула на сина. — Забув, чи шо? Скільки раз я тобі казала, а ти… В одне вухо влетіло,в інше вилетіло!

І втративши інтерес до сина, вона поспішила до Васічки з відкритими обіймати і радісним щебетом.

— Горпиночка Опанасівна! — Васі довелося навіть трішки присісти, аби обійняти стареньку. — Я така рада, що вас бачу! О, у вас гості?

— Це синочка мій, Захарчик! — Горпина Опанасівна, мов буксир, затягла ожившу богиню в двір. — Захар, іди познакомся! Не стісняйся!

На ватяних ногах Захар підійшов ближче, знизу угору милуючись витонченими рисами прекрасного обличчя незнайомки. А вона, простягнувши йому долоню з ідеальним манікюром, глибоким оксамитовим голосом представилась:

— Мене звуть Василина Василівна Непийпиво. Рада знайомству!

Вона навіть не уявляла, наскільки йому радів Захар…