Розділ 1. Стара шкапа з мішком грошей

За тиждень до

Вона впливла в кабінет директора охоронно-детективної агенції “Цербер”, ніби воскресла королева Великобританії, що дорогою між Букінгемським і Вестмінстерським палацами якось випадково заблукала на Половках. Вся яскраво-рожева — від балеток з опушкою до крихітного капелюшка на сивих, пофарбованих рожевим тоніком, кучерях. В елегантній сукенці по погоді і з крихітним клатчем в наманікюрених рожевим же лаком сухеньких руках.

— І де тута ваш главний? — коли вона відкрила рота, нафарбованого ніжним рожевим блиском, увесь шарм розвіяло, мов штормовим вітром. — Мені нада самий главний!

— Це я, — підвівся з-за столу пан директор. — Петро Петрович Петренко, директор. А як ваше ім’я, вельмишановна пані?

Старенька розпливлася в білосніжній, свіжозробленій в кращій стоматології міста, посмішці і голосно та шумно видихнула:

— Наканєц-то! А то у вас там дєвочка за прилавком заладила одне по однім: по запісі, по запісі… Нема када по запісі, в мене тут вопрос жизні і смерті! Я, кстаті, Горпина Опанасівна. Горпина Опанасівна Крутивус, може знаєте? Недавно виграла жек-поца в отім конкурсі по тілівізору, де білєти треба вгадувать…

Петро Петрович уявлення не мав, про який конкурс говорить його незвична візитерка, але, про всяк випадок, кивнув, люб’зно запросив Горпину Опанасівну присісти в крісло і викликав секретарку, аби та запропонувала старенькій пані чаю. Секретаркою в нього на пів ставки працювала баба Лукер’я, у вільний від основного заняття час. А коли була зайнята прямими обов’язками прибиральниці, то звання секретаря переходило першій-ліпшій вільний людині зі штату. Сьогодні ця честь випала Алі Степаненко — тій самій “дєвочкі за прилавком”.

— Петро Петрович, я говорила пані, що не можна, — з висоти понад два метри велично промовила Аля, ледве вписавшись у дверну прорізь. — Але вона…

— Все гаразд, Алевтиночко, — посміхнувся Петро Петрович. — Горпина Опанасівна прийшла за вірною адресою. Пригости нашу гостю чаєм з печивом.

— Луччє бубліки! — перебила його Грпина Опанасівна, яку майже не було видно в величезному, під могутню чоловічу статуру, кріслі. — У вас є бубліки? Так їх люблю, а тридцять год не їла, бо зуби в баби були погані. А оце як жек-поца виграла, то тепер  їла б ті буліки день і ніч!

— Дістань бублики, — не втрачаючи оптимізму, попрохав Петро Петрович. Він ще, звісно, не усвідомив, що ж саме привело цю стареньку в його кабінет, але слово “жек-поц” інтерпретував вірно. Та й досвідчений погляд його міг відрізнити вбрання з бутіку від підробки, купленої на Центральному ринку.

Аля Степаненко стражденно зітхнула і випливла з кабінету, клацаючи підборами, що додавали їй сантиметрів п’ятнадцять зросту. Вона подумки згадувала, де найближча кодитерська, в якій можна купити бубликів, які б оцінила ця дивна старенька.

А в кабінеті тривало дійство. Горпина Опанасівна, махаючи ніжками, що не діставали підлоги, розповідала Петру Петровичу, що ж саме змусило її шукати директора охоронно-детективної агенції “Цербер”.

— Я думала, шо када виграю гроші, то воно якось дітям поможу, внукам. Все по чесному: їм порівну усім, і мені трошки на смерть, шоб вони потом же не тратилися. Скіки мені нада? Восімісят третій год скоро буде, дєнь рождєня ось через два тижні. А вони такі стали, такі стали! Ой! Шо грошва з людями робить?

Петро Петрович дипломатично промовчав, ніяк не коментуючи останню репліку Горпини Опанасівни. Хоча в його голові роїлося чимало думок, та він продовжив слухати розповідь бабці із села Вирішальне, якій на старості літ впав на голову виграш у всеукраїнській лотереї. І не просто виграш — джек-пот.

А послухати було що! Виявилося, що після знаменної дати діти та онуки, що роками не провідували самотню стареньку, наїхали до бабиної хати роєм мух, що злетілися на специфічний субстрат. І увесь цей рій з синів, невісток, їхнійх дітей, половинок їхніх дітей та бабиних правнуків дружно тягнув зі старенької кошти на свої хотячки. Прикривалося то все турботою про Горпину Опанасівну.

— Зуби поробили бабі — і собі не забули. Ото мене принарядили, а самі такого нагребли, — бідкалася стара жінка. — Та воно його не жалко, но обідно, понімаєте? Як в баби нічо не було, то й баба нікому не треба була. А тут у город забрали, по салонам краси тягають, представляєте? Бо невісточка шось у губи схотіла поколоти… От не понімаю я цю малдьож! Не понімаю…

Петро Петрович кивнув, але бабця навіть уваги на це не звернула. Вона копирасалася у клатчеві, тихо схлипуючи від образи на дітей, і бурмотіла собі під ніс:

— Усю жизнь, як коняка, все тягла, все тягла… Нікому не нада було, закинули, як стару шкапу. А як тіки мішок грошей маю, то отаке ось… Пісьмо мені прийшло! Ось, дивіться!

Вона простягнула лист Петру Петровичу і важко зітхнула. а той з подивом читав мозаїку з вирізаних з газет літер, які хтось приклеїв на аркуш паперу. “Віддай гроші бо повбиваємо всіх твоїх рідних. А потім і тебе”...

…і очі його ставали все більші і більші.