Вступ. Високі підбори

— Та дідько ж ти лисий, та як ви на них ходите? — в чоловічому голосі пролунав справжній розпач і, разом з тим, впертість. — Ні, це неможливо, нам потрібні інші туфлі!

— Інші туфлі? — іще один голос почувся з-за зачинених дверей кабінету директора охоронно-детективної агенції “Цербер”, і в цьому голосі бринів регіт, який володар того голосу старанно маскував чи то кашлем, чи то плачем, чи й усим водночас. — Васю, ти уявляєш масштаб катастрофи? Де я тобі візьму нові туфлі?

— Жіночі туфлі на низьких підборах сорок п’ятого розміру, — додав третій голос, без усіляких сумнівів — жіночий. — Васю, простіше навчитися ходити на цих.

— Ви мені винні потрійну зарплатню, — перший голос знову зазвучав, і тепер в ньому чулись смиренність і злість. — За кожен день цього маскараду. Ні, почертвірну! Є таке слово? Коротше, чотири оклади, чотири!

— Та хоч і п’ять! — легковажно погодився другий голос і замріяно додав. — Ой, Васю, який ти… красуня!

— О, так, просто Гвендолін Крісті! — погодилася жінка. — Ну чисто богиня Афіна! Тільки меча не вистачає…

— Ні, ну, меч в нього є… певною мірою… літературною, — гигикнув другий голос.

Після цього почувся дивний звук, ніби в якогось невідомого пожбурили чимось — і влучили. Щось гупнуло, хтось кавкнув придушено. Невидима за дверима жінка дзвінко розреготалася.

— Ви всі просто збоченці! — стражденно резюмував перший голос. — І мене теж… збочили… Нагадайте, навіщо я це роблю?

— Бо ти — наша гордість! — пафосно, хоч і гугняво, продекламував другий голос.

— Бо ти мене любиш, — докинула жінка.

— Бо ця стара пані платить, і платить добре! — в кабінеті, мов чортик з табакерки, виник хтось четвертий, і голосно розреготався. — Так, я купив перуку. Дуже якісна, з натурального волосся. Бухгалтерія вже списала кошти… Коротше, Василь Васильович, все готово, завтра починаємо!

Приглушене зітхання, що слугувало відповіддю, було майже нечутним крізь масивні зачинені двері…

***

За день до цього

Василь Васильович Непийпиво елегантно і невимушено штовхнув двері охоронно-детективної агенції “Цербер” стегном, затягнутим в полинялий джинс, і, тихо мугикаючи під носа пісеньку, що почув цього ранку по радіо, увійшов в просторий світлий хол. Він мало не танцював — вчора його футбольний клуб здобув переконливу перемогу в районному чемпіонаті з дворового футболу, а видавець перерахував роялті за книгу “Мистецтво спостереження: як не стати жертвою ілюзії”, яку він написав ще три роки тому, і яка й досі трималася в списку бестселерів. З такої нагоди Василь Васильович навіть розщедрився на ранкову каву для колег, паперянками якої він вправно балансував, ступаючи по сліпучо-блискучій підлозі холу.

— Вася! — могутній крик директора агенції “Цербер” змусив його підстрибнути, ризикуючи забруднитися самому і забруднити результат невтомної праці штатної прибиральниці, баби Лукер’ї розлитою кавою.

— Петро Петрович, — вирівнявши дихання, промовив Василь Васильович, намагаючись втримати і паперянки, і настрій. — Я вже сорок років як Вася. Скажіть щось нове!

— Ти мені потрібен! — Петро Петрович, здоровенний, мов грізлі, чолов’яга, з рудим волоссям і не менш рудою кошлатою бородою, увесь в тату і пірсингу, підскочив до Василя з легкістю, яку було важко запідозрити в його величезній статурі. — Вася, що хочеш — проси. Але рятуй!

— Я світ рятую по суботах, а нині понеділок, — відповів Василь. — Але для тебе, мон амур… За окрему плату, розмір якої залежить від складності завдання. Каву будеш?

— З коньяком, — видихнув Петро Петрович. — В мене в кабінеті є. Пішли! Тому що справа, яку треба провернути, потребує міцнішого допінгу, ніж оця бурда. Пам’ятаєш Горпину Опанасівну Крутивус?

Василь напружив мізки, викликаючи в пам’яті образ старенької згорбленої роками і працею пані, що на схилі літ виграла джек-пот в національній лотереї, і повільно кивнув.

— Нею ж ніби мала опікуватися Степаненко, — обережно відказав він.

— В тім і річ, — заштовхавши Василя в свій кабінет, пан директор зачинив двері і трагічно зітхнув. — Алька ногу зламала. Васю, виручай! Треба замінити її в грі.

Василь Васильович поставив свої паперянки на стіл і замислився. Аля Степаненко, колоритна жінка неймовірної вроди, колишня волейболістка молодіжної збірної, була єдиною дамою в суто чоловічій компанії агенції “Цербер”, звісно, за винятком баби Лукер’ї. Але зі зрозумілих причин пишнотіла прибиральниця зростом сто шістдесят сантиметрів навряд чи могла би замінити пані під два метри гармонійної статури.

— В мене немає знайомих жінок комплекції Степаненко, — він розвів руками, але очі Петра Петровича продовжували горіти ентузіазмом.

— Ти не зрозумів, Васю! — з виразом серійного маніяка посміхнувся пан директор. — Не знайти жінку… Зіграти її!