Казки про головне

Зміст

1. Сестички……………………………...…3
2. Дивна історія…………………………..5
3. Космічний танок……………………...8
4. Суперечка…………………..…………....9
5. Добро та кривда……………………….10
6.  Як знайти диво?.............................14
7. Таємниця старого дуба……………17
8. Мандівник……………………................21
9. Чи  хтось знає як було колись?..26

СЕСТРИЧКИ

     У чарівному селі,  серед зеленого поля, у затишній місцині,  яку огортав невеличкий лісок, було малесеньке село. Люди добрі та спокійні.  Той не дивно, що у  цьому селищі знайшли притулок  маленькі сирітки.

  Хоч маленькі, але газдували вправно. Звали дівчаток:  Праця, Турбота,  Любов, Радість, Злість та Лінь.  Не завжди вони злагоду між собою мали, проте навчилися домовлятися між собою, аби у оселі, було тихо  затишно, та охайно.

    Праця, Радість, та Лінь, за роботу разом бралися.  Лінь, не хоче, Праця заохоче, а Радість дівчат бадьорить,  аби не сварилися між собою  сестрички.  Праця, й ночами б не спала, все їй хотілося переробити, та Лінь на вушко їх ласкаву  колискову  заспіває,  тай   маленькі хутко засипали.

    Турбота, Злість, та Любов бралися за діло разом. Турбота всіх від ранку підніме,  бо ж робота не роблена, худоба не кормлена, хата не метена, пічка не топлена. Злість бурмоче, але  гарує за двох. А Любов  дівчаток заспокоїть, ласкаве слово скаже,  смачними стравами нагодує, і не було смачніших у всьому світі  страв, ніж  ті, що приготувала Любов, і не було в світі слова ласкавішого ніж  те що мовить дівчинка, та не було тепліших ніж її обійми.

   Жили та лиха не знали, та одного разу Любов  занедужала.  І пішли до лісу Турбота та Злість удвох, сухого хмизу назбирати, щоб пічки натопити.  Йшли мовчки, потім заговорили,   потім почали сперичатися, тай посварилися, і почали одна в одну хмизом кидатися. Злість так злютувала, що Турбота ніяк не заспокоїться, хотіла облити її водою, щоб то тями привести, набрала у  долоні у  води, та  зачепилася, та розлила воду на хмиз, що дівчата у накидали під час сварки. А  вода була  не просто, а живою.  Із хмизу, та живої води, вмить з'явилася маленька дівчинка.

• Ти хто-? – розгублено мовила Злість.
• Я Заздрість- зухвало відповіла дівчинка.
•  Ти одна у темному лісі? – тривожно запитала Турбота, - давай ходім з нами, у нас дома затишно, та тепло.

 Прийшли дівчата додому,   а Заздрість, скривилася,  все їй не подобається,  все  не так, та все не то,  від самісінького  порогу: будинок, маленький, ганок гиденький, у сусіднім селі кращий, кіски у Радості ріденькі, Злість на зріст коротенька,  Турбота неохайна, а Праця не прибрана. І щоб не говорили сестрички   як не вмовляли, та Заздрість на  все на своєму.  Тут Злість не витримала, вхопила малу за сорочку, та викинула її з хати.

  Образилася дівчина,  пішла далі полем блукати, дивиться біля річки чоловік рибу ловить. Сіла тихенько біля нього, та давай розповідати,  що зовсім поряд, є така чепурна хатинка, така гарна та охайна, у нього точно такої ніколи не було і не  буде. Люд з нього сміятиметься, що такий дорослий, а не має такого порядку, який мають малі дівчатка.  Чоловіку стало цікаво, що там за хатина, та чи справді вона така  гарна  як Заздрість розповідає.

   Дівчинка привела  рибака до оселі сестричок. І говорить:

- Ти тільки  поглянь які квіти Радість малює, від них посміхнеться навіть самий суворий, та стомлений   чоловік.

  На вулиці сонечко вже ховалося за обрій,  вечоріло, та незнайомцю, так хотілося побачити ті диво квіти, і він підпалив сірника, а Заздріть, підло всміхнулася,  та  пхнула  чоловіка під лікоть руки, у якій той тримав сірника,  та  той впав на суху траву, від якого загорілася купа сіна біля хати.

   Злякався той, та  вхопив,  відра та до криниці, аби погасити  полум'я. А нова приятелька  за руки  його хапає,  в очі заглядає, та вмовляє:

- Та покинь ти це,  що сталося то сталося, як згорить їхня оселя, твоя буде найгарнішою.  Ніхто про цю хатку не згадає. 

    Так і згоріла чепурна хатинка, лишилися від неї лише чорні стіни. Сестрички сльозами вмилися, та по світові між людьми розійшлися. А Заздрість так ходить від хати до хати, очі туманить, серце чорнить людям, можливо одного разу постукає навіть у твоє віконце. Не пускайте такої гості до своєї оселі.

                                                               Дивна  історія

    Сьогодні, внучко, линемо   подумки над українськими степами та полями,  піднімаючи завісу часу,  помандруємо у минуле річкою, спогадів та старечих історій.  Коли я була зовсім маленькою  бабусі та дідусі потайки розповідали внукам казки про душі лісу та ланів.  Розповідали тихо, та потайки  щоб не почули ні церковно служителі,  ні служителі   нової влади.

   Нічого в цьому світі не жиє без душі.  У кого вона світла, у кого занедбана, а в кого чорніше темної пітьми. Мова йде не тільки про люд, чи тваринок, душу має і природа. З давен-давен, берегинями життя комашок та кожної рослини   називали     мавками. Часом люди   говорили що вони злі та небезпечні,  та де ж ви бачили добру матір, коли її дитя ображають, вони просто дбали про своїх свої діточок: кожну рослиночку,  кожну комашечку. 

    Казали, що берегині лісу – то красуні не баченої вроди: коси то зелені та запашні трави, уквітчані  найгарнішими квітками, очі як краплина чистої води. Такого погляду, жодна молодиця не має. Говорять, як поглянути у  ті очі, завороже,  та відправить у мандри часу, від самого початку. Побачиш все прекрасне, можеш вік дивитися у ті очі, доки сивина не вкриє скроні.