Мета....

Відкриваючи очі  Варвара розуміє, що це не сон в якому вона тремтіла від нічного кошмару. Ні. Її дійсно хитає, а іноді і підкидує трохи у повітрі. Картина, що перед очима пливе. Але не тому, що вона погано баче, а через шалену швидкість з якою несеться ця ... карета. Вона у вигляді гарбуза, скована з заліза, але без жодного ласкутка тканини. Зручного місця деб можна було б сісти, в ній також немає. Дівчина сидить на підлозі. 
Цей транспорт більше нагадує їй в'язницю на колесах.
Обертаючись баче ту ж моторошну постать Смерті, яка зараз і керує цією залізякою.
Звідки вони  їдуть і куди мчать невідомо так само, як і подальша її доля.

Хвилин десять проходить і карета зупиняється.

Усюди морок, пелена темного туману, через який нічого не видно. Тільки голова жахливого створіння, що палає із середини, яка повертається  і знову моторошно посміхається.
Ніби помахом чарівної палички відкриваються двері і розуміючи, що треба вийти бранка робить несміливі кроки на зовню з цього гарбуза.

Мить і Смерть знову біля неї. Очі пропалюють ніби наскрізь. Відчуття холоду і зла не дає жодного шансу для віри в краще.

Лапа Смерті охоплює її за руку. Відчуття такі, ніби маленькі гілочки обвивають її, міцно стискаючи. 
І знову відчуття невагомості. Та на цей раз це не через крила. Варвару тягне за собою чудовисько.

Крізь морок починають проявлятися будівлі. Жодного світла в них. Лише стежка з гарбузів освітлює шлях.

Варвара починає переконувати себе, що все буде добре і неодмінно відкриється правда через яку вона тут. А може все не так вже й погано.

І коли вони підлітають до найжахливішого і моторошнішого будунку її ноги торкаються землі.

– Проходь ... – моторошний голос запрошує, а його хозайка запливає всередину. – Сідай. – вказує на стілець.

Дівчина сідає крадькома розглядаючи все. Хоча особливо і розглядати немає чого. Все старе, у вічній павутинні, моторошні сходи, які обіцяють лише страх для тих, хто хоч ногою на них стане, величезна люстра з декількома колами свічок. Благо, хоч вони горять. Бо поряд з господинею і так не затишно, а якщо ще й без світла ...

– Нащо я вам потрібна? – осмілюєтбся запитати дівчина.

– Мені потрібна твоя допомога. – чує відповідь Варвара ніби звідкись здалеку, з лісу.

– Чим ... Я ... можу вам допомогти?

– Скажи мені .... мила. Ти знаєш, хто такий ... Джек? – ніби з огидою вимовляє істота чоловіче ім'я.

– Ви про того Джека, який зробив ліхтарик з гарбуза?

– Так.

– Дещо знаю. Мені розповідали казку про те, як коваль Джек декілька разів спромігся обдурити самого ... дідька.

– .... І не тільки його .... – зло шипить смерть. – Він мав давно померти. Але й мене обдурив. І тепер я йому ... прислуговую.

Почуте дуже здивувало дівчину. Їй дуже хотілося знати, як саме Джеку вдалося обдурити саму Смерть, проте вона не наважилась запитати.

– Ти мусиш допомогти. І заперечити чи відмовитись ти не можеш. Звісно ж якщо хочеш, щоб твої батьки і надалі лишалися живими.