Поклик смерті

День змінював ніч, а один місяць інший. Час йшов з неймовірною силою змінюючи сезони і вбрання природи. На зміну теплому літку прийшла чарівниця осінь розмальовуючи все золотими і червоними фарбами, рясно поливаючи дощами після яких завжди була веселка. Але в цій країні вона також була казковою, бо мала аж дванадцять кольорів. Пташки завжди радісно співали побачивши її і гомоніли біля озера, яке після дощу також переливалося кольорами веселки. 
Не торкнулась осінь лише троянд, які завжди квіти і дарували неймовірний аромат.

Зима одягла все довкола в неймовірно білий кришталь і пухкі сніжні ковдри. Птахи все также гомоніли, а річка виблискувала , мов діамант, від променів ласкавого сонечка і запрошувала всіх на ковзанку.
Проте вже через деякий час і вона пішла.

Весна.

Знову літо.

Осінь.

Проте для дівчинки, яка вірила у всілякі чудеса і неймовірних істот плин часу був не помітним.
Як довго Варвара тут перебуває? Вона не знає. І взагалі складається враження, що вона тут ц народилася. 
Її життя у країні Мрій було казковим і безтурботним.

У Варвари з'явилося безліч друзів. Вона раділа спілкуванню з тваринами, які розуміли її, а вона їх. 
Кожен день був для неї немов свято.

Та й чи могло бути інакше?

Як не дивно, але тут відмічали всі свята, які вона любила: новий рік, Різдво, пасха христова, Хеллоуїн і ще багато таких, про які вона й не чула.

На новий рік і Різдво всі зайченята, з якими вона потоваришувала найбільше, вдягали червоні капелюхи. Всі разом співали пісні біля ялинки і дарували один одному подарунки.

Святкування пасхи було взагалі неймовірним. Природа буяла безліччю кольорів, квітів, співом пташок, розмальованими яйцами, яки були розкидані повсюди. Деякі лежали в корзинках, але й дуже багато були схованими під деревами, кущами квітів і в ще багатьох інших місцях. Зайченята взагалі шаленіли від щастя вважаючи себе головними на цьому святі і дуже раділи коли знаходили пасхальні яєчка з найрізноманітнішими подарунками всередині.

Звідки вона пам'ятала про ці свята, вона не знала. Просто пам'ятала. Так само, як і те для чого вона сюди прийшла. А от як саме потрапила сюди і хто така "мама", вона ніяк не могла згадати хоча й намагалася. 
Не знала також вона і те, як повернутися до "мами" і для чого воно взагалі їй потрібно. Але відчувала, що мусить.

Проте допомогти їй ніхто в цьому не міг. Скільки б не старалися чарівниця чи маленький друг з хвостиком, але нічого не виходило.

Проте Варвара не сумувала. Вона саме готувалася до свята Хеллоуїну і робила з гарбуза ліхтарик хитрого грішника Джека і наспівувала якусь дивну пісеньку, яку ніколи не чула і не знала.  Проте слова пісні наче самі вилітали з рота, а через захоплення майбутніми "ліхтариками", вона не прислуховуватися, що саме промовляє.

Ліхтарики виходили страхітливими і лякали зайченят своєю моторошністю. Дівчина ж лише посміхалася своїм боязким пухнастим друзям.

Від роботи, яку Варвара робила із задоволенням її відволік тоненький голос Міріта.

– Варвара, дивись що я знайшов. – Він простягнув дівчинці невеличку книжку вказуючи на місця де саме потрібно читати.

– Невже це правда? Невже дійсно у день всіх святих з'являються портали для переходу з одного світу в інший? – стурбовано запитало дівча дивлячись на мишу, розуміючи для чого він показав їй. А той кивнув у відповідь, тим самим даючи зрозуміти, що можливо саме сьогодні вночі Варвара потрапить додому.
– Міріт, це було б чудово. – с захватом прокричали вона, не стримуючи емоцій.
– Так. Чудово. Тільки треба знайти портал.
– Тут написано, що порталом служать дзеркала. Але я ніде їх не бачила.
– Я бачив. І я навіть знаю де вони знаходяться. Хоча я буду сумувати за тобою. – з сумом промовила мале мишеня.
– Я теж ... – сумно відповіла. – А може не треба шукати той портал? Я Хочу лишитися тут, разом з вами.
– Не можна. Адже коли ти все згадаєш, то дуже зрадієш, що все-таки повернулася додому. – Чесно відповів Міріт. 
– Тоді, я зазиратиму до вас час від часу.
– Буду сподіватися. Пам'ятай, що ми тебе завжди чекатимемо.
– Ой .... – розсміявся дівчина. – Треба припинити ці розмови. А раптом це все вигадка, а ми лише псуємо собі святковий настрій. Так не можна.
– Це не може бути вигадкою.
– Як би там не було, а сьогодні свято. Та й до настання ночі ще є час. Треба провести його весело.

До самої ночі дівчина розважалась зі своїми друзями: їли солодке, багато жартували, грали в хованки, стрибали через гарбузи в яких потім запалили свічки і вигадували всілякі страшні розповіді.

Було вже близько опівночі, коли Міріт показав Варварі стежку до дзеркала, але сам з нею не пішов. Аж надто сильно він полюбив дівчину, тому й важко було її відпускати. Важко, але треба. Тому, він вирішив почекати на вулиці. Якщо все-таки вдасться, то він не хоче цього бачити, а як ні, то й добре і вони і надалі товаришуватимуть.

Ідучи до вказаної кімнати Варвара почула знайому пісеньку. Принаймні мелодію вона впізнала. Це саме те, що вона співала сьогодні. Мов зачарована вона йшла туди, звідки вона лунала і почала підспівувати.

Відчинивши високі двері, вона опинилась в доволі моторошній кімнаті: декілька гарбузів з дуже злими посмішками, блимали на неї своїми очима і здавалось, що щось зловіще в них є, в одному з кутків був кістяк, в іншому стояв стіл с кістками на яких було складено декілька черепів, в які також поставили свічки, а за вікном щось хиталося нагадуючи примару. Мороз пробігся по шкірі і погані думки почали кружляти в голові. Проте дівчина запевнила себе, що то все декорації. Дуже вдалі декорації до свята. 
Озирнулась по сторонам шукаючи дзеркало і знову почула пісеньку. Здається вона лунала з дзеркала. 
Мов зачарована вона йшла до нього не відводячи погляду.
Чим ближче підходила, тим більше була впевнена, що дзеркало її чекає. Воно було ніби маленьке озеро, яке здригається від невеличкого землетрусу і по ньому розходяться ледве помітні кола.