Березін міряв кроками кабінет. Коли його щось дратувало, хвилювало чи напружувало — він починав ходити приміщенням, не знаходячи собі місця, періодично дістаючи цигарку за цигаркою. Найбільше хотілося, щоб кулі дістали цих двох вартових, щоб посудина розбилась і не дісталася нікому. Все життя він ішов до мети — і вмить, майже тримаючи мрію в руках, втратив її. Тож нехай вона, не діставшись йому, припинить своє існування під градом куль. Він дуже сумнівався в загибелі засічників: ці двоє не з таких колотнеч вибиралися.
З мобільного, що лежав на столі, полилася тиха класична музика. Ємелян Сергійович, не замислюючись, підхопив його зі столу.
— Доповідай.
— Перевірив: у музеї нікого немає, крім Василиси. На адресах проживання не з’являлися, — чітко чувся голос хухлика Грицька. — І ось що ще: їхніх співмешканок теж немає, на роботі не з’являлися.
— Продовжуй стежити далі. З’являться — одразу дзвони, — скомандував Березін і відключився.
Гущин виявився дуже завбачливим; він і тут перестрахувався. Можлива точка тиску на норовливих підлеглих зникла. Батьків у хлопця немає, а торкати діда неможливо. Олексій Гущин старший був членом ради найстаріших засічної варти і не рядовим, а головою ради. Торкнутися такої фігури — собі дорожче. Розуміння того, що молодий засічник виявився розумнішим і розважливішим, зміг передбачити розвиток подій і переграти його, розлютило ще більше. У безсилій злості Березін схопив зі столу коньячну склянку і запустив її у вікно. Від зіткнення з броньованим склом склянка розсипалася на найменші уламки.
А ще мала бути зустріч з Ерлік-ханом, і надія позбутися боргу випарувалася разом із «Хвостом». Страх заповз у душу виконувача обов’язків голови засічної варти. Тільки зараз він зрозумів, у яку пастку завела його мрія. Прийде час платити за рахунками; сховатися від цих обіцянок не допоможе навіть смерть. Виходу Ємелян не бачив — доведеться до останнього боротися. Поки він голова засічної варти, його не посміє торкнутися навіть Ерлік. Якщо в нього буде час — він придумає, як упоратися зі ситуацією, що склалася.
Краєзнавчий музей. Кабінет директора. У темних шкіряних кріслах сиділи троє, спілкувалися вони на підвищених тонах.
— Та не знаю я! — ще голосніше повторила Василина, директор музею, командир засічної варти міста М.
— Ти голос не підвищуй, соплячко, — різко обірвала її Ярослава Федорівна. — Ти тут командир чи так погуляти прийшла? Хто, як не ти, має контролювати ситуацію в довіреному тобі підрозділі? Це в тебе підлеглі сперли якийсь небезпечний артефакт, убили фахівців із Центру та втекли незрозуміло куди. Тепер дай мені відповідь на одне єдине запитання: куди ти дивилася і чим займалася в цей час?
Баюн Олексій Іванович, що сидів мовчки до цього моменту й слухав, як куратор розпікала невдачливу підлеглу, по-котячому потягнувся, підвівшись у кріслі. Тихенько, майже пошепки, почав говорити, змушуючи їх у такий спосіб замовкнути і перейти на нормальний тон, уважно слухаючи радника.
— На даний момент ми почули лише версію Березіна. Мені хочеться послухати хлопців. Якось не вкладається у мене в голові можливість зради з боку Іллі та Василя. А ось Омелян завжди якийсь каламутний; я був проти рішення ради поставити його тимчасово виконуючим обов’язки голови Центру. Можу дати голову на відсікання: тут не все так чисто. А хлопці звалили в Лукомор’я від гріха подалі, прихопивши своїх подруг. Нам потрібно зв’язатися з ними та прояснити ситуацію.
Василина здивовано подивилася на Баюна, не втримавшись, спитала:
— Між пелюстками світу та центральним є зв’язок? Але як це можливо?
Замість Олексія Івановича відповіла Баба Яга.
— Є такий зв’язок. Сон називається — і не простий сон, а віщий. Ось через нього й постараємося достукатись до хлопців. Займеться цим Олексій Іванович; у кого, як не в нього, є така можливість. Котячі основний час проводять уві сні й блукають вони по ньому безтілесними істотами, перебуваючи між сном і дійсністю, між життям і смертю. Не провалюючись у вічне забуття, перебуваючи на краю обох кордонів.
Ввалившись в інший світ, Ілля відразу по місцевості визначив: потрапили вони туди, куди він мітив. Тиші в Лукомор’ї не було, але це виявилися приємні звуки. Шумів на вітрі ліс, співали птахи, десь далеко дзюрчала річка. До села старців Лукомор’я виявилося зовсім недалеко. Проте шлях був важкий: Василь втратив свідомість від поранень. Поки Гущин відкривав портал — зайняло це десять секунд — Буслаєв почув постріли, зробив крок назад і прикрив товариша собою. Ілля був злий на друга за цей вчинок, хоч і розумів: не прикрий його Василь — відкрити портал і пройти в нього вони могли не встигнути. Розірвавши свою футболку, подекуди зробив тимчасову перев’язку, наклавши її другові поверх одягу. У Василя потрапили три кулі: дві в праве плече і одна в ногу, пройшла на виліт. Якби не здібності засічника, Ілля міг не впоратися з такою вагою — а Василь із пораненнями.
У село старців Гущин дотягнув товариша через силу. Назустріч їм вибігли дівчата; було відчуття, що на їхню появу чекали, не відходячи від вікон. Побачивши пораненого Буслаєва, Ксюша заголосила. Ілля в наказному порядку почав віддавати вказівки, змусивши замовкнути дівчину. За допомогою Марії та Ксюші дотягли Василя до будинку, де тимчасово проживали жінки, поклали його у світлиці на обідній стіл, зняли весь одяг та бинти, залишивши його в одних трусах. Промивши рани від крові, Марія впевнено, начебто все життя це робила, пінцетом витягла дві кулі. Оглянувши рану на нозі, висловила свою думку: з такою регенерацією тут не потрібно втручання — кульові отвори затягуються майже на очах. Наклала чисті пов’язки поверх ран. Разом переклали Василя на дерев’яне ліжко, вкрите матрацом, набитим сіном. У цей момент прийшов до тями Буслаєв, і до нього кинулася Ксюша, обливаючи його потоком ледве пов’язаних слів і сліз. Ілля з Марією вийшли з кімнати, залишивши друзів наодинці. Залишаючи товариша, Гущин тихо спитав: