ШУКАЧІ СКАРБІВ

— Іллю, якщо ти шукаєш причини не допомагати мені — я сам шукатиму, — заходячи до броварні й наближаючись до столика, за яким сидів Гущин, одразу напав на друга Буслаєв.

— Сідай і не кип’ятись, — спокійно відповів йому Ілля. — Шукатимемо разом; мені навіть цікаво стало, завдяки новим обставинам. А обговорити ситуацію потрібно.

Василь уже спокійно сів за столик і потягнувся за своїм келихом пива, заздалегідь купленим йому Гущиним; пити поки не став, уважно дивлячись на товариша.

— Чому тут? — махнув невиразно головою, маючи на увазі броварню. — Думаєш, нас слухають?

— Не думаю, а знаю. Пам’ятаєш, я на відпочинку ходив на той берег? — Побачивши ствердний кивок, Гущин продовжив: — Там сидів рибалка. Дрібна русалка, яка пожартувала з Сергія, попередила від імені свого батька Водяного про стеження. Так ось, це хухлик на ім’я Гриша, він стежив за нами. Я трошки на нього натиснув — він не став нічого приховувати і одразу розповів усе, що знав. За нами його послав стежити й доповідати про кожен наш крок Березін.

— Ємелян Сергійович? — здивовано перепитав Василь. — Навіщо?

— Грицько сказав: це стеження якось пов’язане з картою, яку ти привіз із Туреччини. А тепер подумай, хто нам обмовився про річку Хар не так давно, навівши нас на думку переглянути манускрипт. Чи так випадково вона потрапила до тебе з карабелою? І не просто, як я думаю, він згадав на нашій останній зустрічі з моїм нагородженням про річку Хорол, назвавши її старовинною назвою. Я думаю, його вже інформували про зроблену нами експертизу сувою.

— Але навіщо? З якою метою? І що там заховано? — задумливо потяг Буслаєв.

— Ось це нам і доведеться з’ясувати. Сумніваюсь, що там заховані незліченні багатства.

— А що тоді? — надпив своє пиво Василь і додав: — Навіщо все тоді ускладнювати та проводити пошуки дилетантами? Значить, вся поїздка до Туреччини, магазин з антикваріатом, карта на пергаменті — було підлаштовано. Ти уявляєш, скільки грошей і які ресурси треба було витратити, щоб я привіз цю карту в Україну? Питання — навіщо, якщо можна організувати випадкове виявлення її тут? Простіше, набагато так простіше та дешевше.

— Можливо, комусь треба, щоб пошуком зайнявся засічник. А чому з Туреччини? — знизав плечима Ілля. — Постараємося дізнатися.

— Кому вже зрозуміло. Тільки ось навіщо засічник? Тепер і я почав сумніватися в наявності там скарбу. Але що тоді ми почнемо шукати? І до чого це призведе? Іллю, давай просто візьмемо за зябра Березіна і безпосередньо спитаємо.

Гущин покрутив пальцем біля скроні, потім приклався до келиха з пивом.

— Нікого за зябра смикати не принаймні поки що. Березін, звичайно, та ще редиска і погана людина, проте серйозних причин чіпати його в нас немає. А тут — інтереси Центру. Наші здогади не рахуються.

— А шкода, я його із задоволенням спитав, — стиснув величезні кулаки-кувалди Василь. І раптом посміхнувся: — Є ідея, — підняв він палець угору. Побачивши, що друг звернув на нього увагу, продовжив: — А давай офіційно в Центрі запитаємо дозвіл на пошуки за цією картою, як працівники краєзнавчого музею. У нас же є скоринки не лише простих охоронців, а й ксиви музейних фахівців, правда, тільки для відводу очей державних структур.

— Ти хочеш його трохи позлити, — здогадався Ілля.

Василь Буслаєв із посмішкою зачастив, киваючи головою на знак згоди.

— А що, це цікава ідея, — підтримав товариша Гущин. — Разом із цим вона дасть зрозуміти ситуацію.

І почав перераховувати:

— Варіант перший: нам заборонять і відберуть карту. Отже, тебе використовували як кур’єра Туреччина — Україна, і вони (хтось) чи сам Березін розкриє схованку. Варіант другий: дозволять провести пошуки та дадуть на допомогу фахівців для офіційних розкопок. Тут можливо нас відітруть від знахідки і вручать для заспокоєння подачку у вигляді премії. Варіант номер три: дадуть дозвіл на самостійні пошуки та також відстежуватимуть наші дії. Насамкінець, найімовірніше, у нас заберуть знайдене. Тут один плюс: ми дізнаємося — дії Березіна — його особиста ініціатива, і Центр тут не в ділі.

Василь подивився на друга і сказав:

— Я сьогодні надішлю запит до Центру. Думаю, відповідь не забариться.

Виконуючий обов’язки директора Центру засічної варти міряв кроками свій величезний кабінет. Думки, що носилися в голові, не давали йому спокійно посидіти й подумати. Ємелян Сергійович на секунду зупинився і знову глянув на конверт із офіційним запитом на археологічні роботи працівниками музею міста Миргород. Він підійшов до кави — це вже була третя чашка за останні півгодини — і третьої сигарети.

Він не міг припустити, що ці двоє засічників подадуть офіційний запит письмово до Центру. Усі такі запити фіксувалися, і дозвіл видавався спеціальною комісією. За невеликих обсягів роботи дозволялося діяти на розсуд працівників музею. У великих знахідках надсилали брати участь археологічні групи. За підозри перебування у схроні артефакту висилали на допомогу засічникам спеціальну команду. Потім знайдене досліджувалось, оцінювалося за різним ступенем небезпеки для людства і вирушало до сховища. Деякі відділи сховища не були доступні навіть голові засічної варти та директору Центру — тільки з дозволу ради старійшин Центру. Він не міг допустити, щоб артефакт потрапив у сховище Центру, звідки вилучити його вже буде нереально. А якщо дізнаються про природу артефакту — тим більше він його ніколи не побачить.

Йому було незрозуміло: психотип, складений на Гущина та Буслаєва, однозначно вказував — ці двоє авантюристи і мали зайнятися пошуками неофіційно. На запопадливих слуг вони не схожі. Березін ще раз відкрив товсту сіру папку з номером 1405. З фотографії на першій сторінці на нього дивився Ілля Гущин, службовець засічної варти.

Гущин здивовано дивився на наказ, надісланий електронною поштою краєзнавчого музею. На наказі стояла печатка Центру засічної варти, старовинний знак Пушкарського наказу й унизу підпис тимчасово виконуючого обов’язки глави засічної варти. Буслаєв навів курсор на значок — і принтер видав звук, роздруковуючи документ. Вихопив із-під рук Іллі, що потягнувся за листом, документ і зачитав уголос: