СПРАВИ-ДЕЛІШКИ ЙДУТЬ НЕ ПОСПІШАЮЧИ

Дзвінок застав Іллю за книгою, на найцікавішому місці. Невдоволено відклав убік електронну книгу, потягнувся за мобільним.

— Гущин у апарату.

— Здрастуйте, ви продаєте свій автомобіль на запчастини? — картаво пролунав голос у слухавці.

Учора Гущину прийшла страховка за автомобіль, потім буквально за дві години на картку банку надійшла премія за знищення аспіда. Ілля навіть здивувався сумі виплати, що складалася із трьох зарплат. Дивно — Центр розщедрився, видно, випадок і справді непересічний.

— Припустимо, — насторожено сказав Ілля. — Звідки такі відомості?

— Не турбуйтесь, я Роман. Про мене вам повинен був розповісти Сергій, ваш друг, — голос на мить замовк, начебто обмірковуючи наступний крок. — У мене своя розбірка, і ще приганяю машини на замовлення. Серьога казав, що ви хочете придбати позашляховик недорого. Друг Сергія — мій друг. У мене є що вам запропонувати. Як вам «Міцубісі L200»? У хорошому стані, один господар. На рік випуску можна не дивитись — його тільки пригнали з Польщі, розмитнено. Там господар брав його для риболовлі та полювання, проте захворів і експлуатував його тільки на трасі та заради профілактики, всього якихось п’ятдесят тисяч пробігу з хвостиком. Повірте, не пошкодуєте.

— Мабуть, дорого, — засумнівався Гущин.

— Не дорожче за гроші. Я зараз приїду до вас з евакуатором, заберу ваш автомобіль і поговоримо, — продовжував переконувати картавий голос у слухавці.

— Добре, записуйте адресу, — якось легко здався Ілля.

Закінчивши розмову, набрав номер Сергія. Сергій, друг дитинства, завжди був у їхній компанії організатором різних заходів: середнього зросту, худорлявий, світловолосий хлопець, завжди подобався дівчатам і мав до себе кілька хлопців. Знаходячи підхід до всіх і всім подобаючись, мав один недолік — завжди під градусом. Ні, він ніколи не напивався, а як кажуть — завжди на підсмоктуванні, потроху-трохи. Завжди намагався допомогти близьким та друзям; видно, і тут постарався, дізнавшись про проблему Іллі.

— Привіт, Ромко дзвонив? — спитав, угадуючи причину дзвінка, друг.

— Так, сказав, що забере металобрухт і запропонував «Міцуху».

— Погоджуйся: за твій мотлох він дасть за вищою ціною, а за позашляховик скине до мінімуму, — відповів Сергій.

— Чого така щедрість? — здивувався Ілля.

— За ним борг, — весело сказав Сергій. — І я бачив машину — класна тачка.

— Тоді дякую за турботу, з мене коньячок, — пообіцяв Гущин.

— І шашличок, — почувся сміх товариша.

Не встиг покласти телефон, як пролунав знову дзвінок.

— Іллю, привіт, це Олена з лабораторії. Ти мені через Василису пергамент передав.

— Привіт, Олено Прекрасна. Чим порадуєш Іллю-богатиря? — жартівливо привітався з дівчиною хлопець.

Почувся дзвінкий сміх; відчувалося, що дівчина була в настрої. А може, пляшка шампанського та величезна коробка шоколадних цукерок підштовхнули до швидкого виконання прохання та гарного розташування до Іллі.

— Перевірила я твій сувій. Де ти взяв таке диво? Йому місце в музеї під склом.

— А конкретно?

— Дивися: сам пергамент зроблений зі шкіри ведмедя; на одному боці накреслені за допомогою природного чорнила рунами охоронні заклинання. Встановити вік не вдалося; можу сказати — щойно дуже стародавній. А ось карта з іншого боку шкіри — приблизно третє століття до нашої ери.

— Може, це підробка на давній шкірі, і чийсь жарт? — чомусь із надією спробував уточнити Гущин.

— Ні, не жарт, — відповіла дівчина. — Шкіра стародавня, руни за віком відповідають пергаменту, а ось карта точно нанесена попелом у третьому столітті до нашої ери. Це не новороб, хоч і накреслений у різні століття.

— Дякую, Олено, — подякував дівчині Ілля.

— Спасибі ми вже випили і закусили, — сміялася Олена. — Звертайся, якщо буде потрібно. Пергамент передала назад із Василисою.

За вікном почувся звук гудка автомобіля. Ілля ще раз подякував дівчині, попрощався і вийшов на ґанок.

Біля воріт ділянки Гущина стояв евакуатор та «Міцубісі L200». З позашляховика вийшов худорлявий, вище середнього зросту чоловік з рідким світлим волоссям на голові і хитрим прищуром очей. Скрививши рота в єхидній посмішці, зі смішком промовив:

— Ти Ілля? А ми до тебе.

За свій розбитий автомобіль несподівано Гущин отримав непогані гроші, на які він ніяк не розраховував. Його швиденько навантажили на евакуатор. А ось із позашляховиком швидко не вийшло. Спочатку Ілля оглянув його мало не по сантиметру: весь кузов, на оглядовій ямі — днище та механізми, гумки, гальмівні шланги та інше. За допомогою товщиноміра обійшов всю машину, відкривши капот, провів зовнішній огляд двигуна, не помітивши нічого підозрілого, ніяких потоків рідин. Зняв патрубок, який з’єднує повітряний фільтр із колектором впуску, не виявив слідів олії та бруду. Запустив двигун з півоберта, подивився на випускні гази, збільшив оберти, різко газонув. Вихлоп чистий, двигун не стукає — чудово. Виніс із гаража замірник компресії двигуна, заміряв тиск. Зауважив про себе: норма.

Весь цей час Роман із посмішкою спостерігав за діями Гущина.

— Оглянув? Я своїм поганого не підсовую. Це, звичайно, не п’яте покоління пікапів, але й не незграбне грубе третє. Зручний до повсякденної експлуатації, комфорт, що наближається до легкового класу, стильний зовнішній вигляд. Знижена витрата палива та рівень шуму, з гарною вантажопідйомністю та прохідністю. Витрата палива в середньому вісім-дев’ять літрів на сто кілометрів. Ну що, прокотимося?

Ілля уважно подивився на цього бізнесмена; щось йому не давало спокою. Ця безглузда картавість, посмішка на один бік і постійне потягування шиєю вгору. Ні, щось інше не давало йому спокою. Гущин ще раз прокрутив у голові свої відчуття. Його не турбувала поведінка та міміка Романа — у кожного свої недоліки; його не схвилювала покупка нового автомобіля, тут було зрозуміло. Щось зовсім інше. Засунувши руку в кишеню, торкнувся амулета сови. Йому відкрилася справжня природа цього продавця — Романа.