РІЧКА ХАР

За столом у приватній броварні сиділо двоє людей. На столі стояли кухлі з темним пивом, поруч на тарілках лежали солоності: горішки, сир, шматочки сушеного краба. Тихо, начебто побоюючись, що їх можуть підслухати, розмовляли.

— Ти згадав? Ти сам прочитав назву. Річка Хар — це наш Хорол.

— Василю, та згадав, та прочитав ще раз. Це нічого не каже; підсунули тобі відповідну карту, дізнавшись, що ти з України. Сувенір.

— Не може цього бути. Я бачив, як торговець замотав карабелу в перший пергамент, що трапився. Я сьогодні вночі полазив в інтернеті і уточнив, що річка Хар у перекладі зі скіфо-сарматської мови означає «текти».

— І що нам це дає? — спитав Ілля.

Василь розвів руками, кількома ковтками спустошив келих.

— Нічого. Але навіщо підсовувати карту туристам, не знаючи, з якого вони району України? І тим більше можна було зробити напис сучаснішим. А тут шкіряний старовинний пергамент із картою скіфською мовою, та ще й нанесений рунами. Збіг обставин, при якому пергамент потрапив у руки людині, яка вміє читати руни, та ще й проживає саме в цьому місці. Продавець сказав, що деякі документи потрапили до нього з часів хана Гірея. Хіба не містика? Карта повернулася на батьківщину і потрапила до рук засічника. Може, це боже провидіння.

— Або чийсь злий жарт, — продовжив слова товариша Гущин.

— Та кому потрібні такі жарти, на які не можна подивитися? — відповів Буслаєв, пригубивши пиво з другого келиха. — Найімовірніше, торговець і сам не знав ціни документа, цілком упевнено загортаючи його у вигляді подарункового сувеніра.

— Вася, і що ти хочеш від мене? — подивився на друга Ілля.

— Давай пошукаємо. Що ми втрачаємо? Витратимо на природі один вихідний. Цікаво проведемо час; якщо нічого не виявимо — значить, проведемо час на свіжому повітрі. Потім посміємося з себе, тут, за кухлем пива. У мене й металошукач є непоганий. Погоджуйся, що ти втрачаєш?

Гущин замислився, дивлячись у свій келих, розглядаючи кремову піну темного пива. Взяв із тарілки шматочок краба і ретельно прожував. Подивився на друга.

— Гаразд, авантюристе, ось що ми зробимо. До наших загальних вихідних п’ять днів, правильно? — побачивши ствердний кивок, продовжив: — Я сьогодні візьму зіскрібок з пергаменту і відправлю його на експертизу. Є в мене в лабораторії знайома; із шампанським та цукерками за пару днів у нас буде результат за документом. Якщо сувій виявиться старовинним — я з тобою у справі. Якщо це новороб — то просто поїдемо посмажимо шашлики. І поки я буду сміятися, дивлячись на тебе, який носиться по полю, влаштуємо сімейний відпочинок на природі. Домовились?

Дивлячись на задоволену пику Буслаєва і знизуючи величезну лапищу, стало зрозуміло: без пригоди не обійдеться. Не зважаючи на результат експертизи.

Хлопці на якийсь час замовкли, кожен думав про своє. Василь посміхався в кухоль із пивом, видно, мріючи про скарб скіфів чи просто в передчутті пригод. Ілля задумався, згадуючи сьогоднішній сон, що прийшов під ранок.

Ілля йшов дубовим гаєм. Стояла цілковита тиша: ні звуку голосів птахів, навіть вітер не ворухне листочків величезних столітніх дубів. Попереду з’явився просвіт — Гущин вийшов на галявину, всю вкриту гвоздиками. Його накрило відчуття червоного моря, що коливалося, але це були не криваві хвилі, а безодні радості і свята. Щоразу, заходячи в це море, він відчував одне й те саме. Почуття захоплення захлиснуло його з головою. Такого спокою та умиротворення він не відчував давно. Із захопленням він укотре зітхнув чисте повітря і подивився на сонце з двома місяцями. І як завжди в цей момент пролунав голос.

— Ми чекали на тебе. Йди до нас, сину людини, онуку богів.

Голос лунав звідусіль. Він знав, кому належить голос, і страху не відчував. Ілля знав: йому нічим не загрожує зустріч із господарем голосу. Мить — і перед ним розступилося море, відкриваючи стежку до горизонту. Гущин рішуче зробив крок на стежку, яка, як і минулого разу, привела його до хати. Цього разу він навіть не встиг стати на східці будинку, як двері відчинилися і назустріч йому спустилася вродлива жінка. Високий сарафан, що щільно облягав повні груди і одразу просторо спускався вниз до самої трави; здавалося, вона пливе над землею. Чорне, як смоль, волосся, заплетене в товсту довгу косу, що спускалася до пояса. Правильні риси білого обличчя, тонкі ніжні руки, що простягають Іллі ківш із якимось напоєм.

— Прийми, воїне, вгамуй спрагу з дороги. Ми чекали на тебе.

Гущин, узявши ківш, із задоволенням випив прохолодний, щипаючий за язик квас, перевернув посудину, показавши господині, що наміри його дружні і він вдячний за частування.

— Проходь у хату, Іллю, на тебе давно чекають.

Пропустила Гущина вперед, пішла за ним. Засічник пройшов сіни і увійшов у велику світлицю. Тут було світло й просторо; зліва розташовувалась піч, посередині стояв дубовий стіл, накритий чистою скатертиною. На ньому стояли глечик з квасом і глечик з вином, випечений домашній хліб, що ще пахнув жаром; у великій глиняній мисці горою лежала жовта зварена картопля з маслом, що випромінювала приємний запах. За столом на лаві сидів той, чий голос він чув уві сні і вже не думав зустріти.

— Проходь, гостю, сідай, чим багаті, тим і раді, — показав рукою на стіл господар.

Ілля розташувався навпроти господаря будинку, побачивши, як жінка, яка його зустріла, сіла біля чоловіка.

— Здрастуйте, Костянтине Миколайовичу. Чим зобов’язаний запрошенню?

Посмішка розповзлася по обличчю Чорнобога. Та це був він — Кощій Безсмертний, колишній глава Засічної варти. Поруч із ним сиділа Мара — Морана, богиня Зими та Смерті, одна з найважливіших богинь слов’янського пантеону. Дух у вигляді високої жінки або, навпаки, згорбленої старої, але з довгим розпущеним волоссям. Іноді красива дівчина в білому, іноді жінка, одягнена в чорне й рване, а також космата.

Морана була дочкою снігової богині Лади.

Марена — дружина Чорнобога. Морена — божество-пряха, яке вершить долі людей. Вона шиє і пряде в місячні ночі, але робить це не на добро. Мара рве і плутає кудель і пряжу господинь, які залишили це без благословення, і обрізає нитку людської долі.