— Ти неси мене, річка,
Та в рідні мені місця,
Де живе моя краса,
Блакитні в неї очі.
Гітара замовкла. Ілля почав мелодійно перебирати струни, подумки перебираючи пісні. Сьогодні в нього вихідний; він із Марією зручно розташувалися на терасі власного будинку, у сплетених із лози кріслах на м’яких подушках.
— Іллю, у мене чорні очі, — млосно потяглася дівчина.
— Вибач, з пісні слів не викинеш, — відповів він, простягнувшись за склянкою з яблучним соком. Зробив ковток і тихо заспівав, перебираючи струни на гітарі, пісню свого улюбленого виконавця Віктора Цоя. Марія скривила носик, проте промовчала, знаючи, як Іллі подобаються його пісні.
— Пісень ще не написаних скільки,
Скажи, зозуле, пропой:
У місті мені жити чи на виселках,
Каменем лежати або горіти зіркою.
І відразу ж перейшов на наступну, дивлячись у вічі дівчині:
— День як день,
Тільки ти чомусь сумна,
І довкола всі співають,
Тільки ти один мовчиш.
Втратила апетит
І не хочеш сходити в кіно,
Ти йдеш в магазин,
Щоб купити вино.
Поруч, майже над вухом, пролунав грім.
— Хто тут сумує, втратив апетит і не хоче зі мною пити вино? А дівчину ми зараз вилікуємо подарунками.
За спиною в Іллі стояв Василь із Ксюшею і щосили посміхалися.
— Не загнувся без мене на роботі? Василина дзвонила, говорила — аврал, ти всіх порушників сам зловити не можеш, — спитав Василь.
Поки дівчата обіймалися, цілувалися, потім Марія розгортала подарунки, принесені їй, хлопці подали один одному руки і поплескали по плечах. Швидко організувавши фужери, роздрукували принесене друзями вино і випили за минулу відпустку тих, що прийшли.
Марія з Ксюшею щось щебетали про своє; подруга розповідала про море, пляж і різні види відпочинку, шопінг. Буслаєв дістав літрову пляшку ірландського віскі і поставив її на стіл.
— Ось нам напій, не будемо у дівчат компот відбирати, — показав на вино.
Ілля встав, пройшов на кухню, швидко нарізав різних бутербродів, взяв у вазу лід з холодильника і прихопив коробку шоколадних цукерок для подруг. Ні, він звичайно знав про мистецтво та філософію пиття цього божественного нектару. Скроні насолоджуються в тиші, присвячуючи себе процесу без залишку. До нього подаються фрукти: яблуко, розрізане на шматочки, та гроно винограду, або персики та абрикоси, розібрані на часточки. Вишуканою закускою стане свіжа диня, нарізана часточками. Але це коли ти один чи в тихо розмовляючій компанії друзів. А тут друзі, що повернулися з активного відпочинку, поспішали поділитися яскравими враженнями. І один із них — гігант, якому фрукти — хіба потім на десерт.
На терасі стояв гомін; друзі захоплено ділилися враженнями про відпочинок. По погляду Марії хлопець зрозумів, що і їх не мине ця доля, але для початку ввечері відбудеться довга розмова на тему де відпочивати, як відпочивати і коли готуватися їхати.
Василь дістав довгу коробку та поклав її на стіл.
— Прийми сувенір із Туреччини, сам вибирав.
— Дякую, — відповів Гущин, простягнувшись до коробки. На світ показалась карабела. Ілля розмотав якийсь сувій, намотаний на піхви, відійшов у сад і закрутив шаблею, прискорюючись. Через кілька миттєвостей клинок зник в одному злитому русі, розкриваючи себе тільки свистом повітря, що розрізається. Зробивши ще кілька випадів та прийомів, хлопець зупинився.
— Васю, так вона справжня! — із захопленням промовив Ілля. — Це ж не підробка і не сувенір. Як ти зміг протягнути її через митницю? Їй ціни нема.
— От, Ксюшо, а ти говорила — залізняку багато, повна кімната. Як мало потрібно для простого музейного охоронця, — засміявся Буслаєв і, звертаючись до товариша: — Митницю пройшли без проблем, а щодо ціни — для кращого друга нічого не шкода. Ось ти мені поясни, де ти навчився так махати шаблею.
— Ти ж знаєш, у мене в роду всі займалися колекціонуванням холодної зброї. Дід завжди був чудовим шабельником, а за його розповідями прадід воював у кавалерії, і в нашому роді колись були козаки-характерники із Запорізької Січі. У мене з дитинства зарядка починалася з палицею у вигляді шаблі, та й зараз заняття не покинув.
Хлопці посідали за стіл, пропустивши по одній склянці. Ілля акуратно поклав карабелу назад в упаковку, дістав пергамент. Стара пошарпана шкіра з нанесеними на ній рунами та картою враження на Гущина не справила.
— А це сувенір-плюс, як роблять зараз в інтернеті: до будь-якої дорогої покупки пхають дрібничку?
— Ні, — відповів йому Василь. — Торговець просто загорнув шаблю в першу обгортку, що трапилася йому, видно, цінності вона не представляє, просто впарюють туристам замість сувеніра.
Ілля ще раз без інтересу подивився на карту, зроблену під старовину. Руни, намальовані на карті, нічого йому не сказали; тільки деякі він знав за обов’язком своєї професії. Хоча зараз навіть гральні карти продавалися із рунними символами, і гру комп’ютерну в рекламі бачив також із рунами. Кидаючи карту назад у коробку, між іншим розгледів назву річки — вона чіткіше і лінією товщою виділялася від натомість вицвілих символів. Річка Хар.
Друзі довго розмовляли, сміялися, розповідали один одному веселі історії.
До кінця Василь запитав у Іллі, як справи на службі; той описав йому ситуацію з проходами, що почастішали в наш світ. І насамкінець додав, що зустрів при черговому виклику істоту, невідому засічній варті й не описану в ЕЗВ. Василь із серйозним обличчям вислухав дані про не зовсім міфічну істоту; у процесі оповідання вже всі сміялися.
Алконавт — напівсиняк-напівлюдина. Тіло в алконавта смердюче, з гарним райдужним синцем. Голова в нього людська, часто на неї одягнена кепка чи шапка; також алконавт має людські руки та ноги. Істоту опікується слов’янський бог Спірітус-червоношапікус. Майже все своє життя алконавт проводить у забутті, і лише дівчата-алконавти щороку спускаються на землю, щоб здати пляшки; тому в міфології алконавтів зображують саме з жіночим обличчям. Пляшки алконавт здає в склопункт, найчастіше вибирає той, у якому дорожче приймають, але також підходять і ті, що просто ближче. Пляшки збираються алконавтами-дітьми протягом 7 днів, після чого пляшки в авосьці відносять у склопункт. Весь цей час навколо сміттєвих баків стоїть шум і гам, а алконавт-мати співає свої чудові пісні, перебуваючи неподалік, ховаючись у кущах. Немає чіткої вказівки, в яку саме пору року алконавти залишають Забуття і спускаються на землю: в одних джерелах вказують період зимового сонцестояння, в інших — у період весняного загострення. За своєю природою алконавт не агресивний і не становить прямої небезпеки для людини, але все ж може ненароком нашкодити їй, якщо той підійде занадто близько або буде знаходитися поруч, коли алконавту нічого випити.