Перший робочий день

Ілля постукав до кабінету директора і, не чекаючи запрошення, увійшов. Анастасія з чашкою, від якої йшов запах запашної кави, з кимось весело розмовляла телефоном, махнула головою у привітанні й показала на кавоварку. Ілля подякував, відмовився і сів у старовинне крісло біля вікна. Через кілька хвилин Настя залишила чашку, поклала на стіл смартфон.

— Учора, крім відвідувачів музею, було без подій. Сьогодні твоя зміна — сподіваюся, буде також.

— Буде як буде, а якщо що й буде, то цікаво ж буде, — пожартував у відповідь Ілля.

Спочатку вони просто розмовляли про життя, розповідаючи про різні випадки, ближче знайомилися один з одним. Потім комусь зателефонувала Настя. Ілля вирішив пройти до себе в кімнату охорони. У приміщенні, виділеному йому з Василем, знаходився стіл з моніторами, на яких було видно приміщення, що охороняються, кілька стільців, окремо столик для обіду з кавоваркою та мікрохвильовою піччю, в дальньому кутку стояла шафа для одягу. Ілля відчинив сусідні двері — за ними знаходився санвузол. Нічого не змінилося з його дитинства, хіба що деякі речі замінили на сучасніші. Сівши за стіл, дістав електронну книгу, продовжив читати розпочату книгу. У цей момент зайшов Баюн:

— Здрастуйте. Просвічуєшся? Отримай інвентар, — з цими словами виклав на стіл пістолет із двома обоймами, зверху поклав документи на зброю та посвідчення. — Вмієш користуватися? А, я забув: морпіх, відмінник у бойовій та політичній…

— Та це не по деревах лазити, — відповів Ілля.

— Жарти я люблю. Дивися, — вказавши пазуром за спину Іллі. — Там у сейфі є дробовик «Вепр», так, на всякий, запасні магазини до нього та пістолета. Я думаю, цього поки що достатньо. У підвалі під замком, ключ у Микулич, знаходяться речі цікавіші. Та й ще весь спорядок для зброї там же: всякі кулелейки, збройова олія, срібло в злитках, піч для плавки та багато іншого цікавого. Анастасія все потім покаже.

— Дякую, Олексію Івановичу.

— Будь ласка. Піду до Насті.

Після виходу Баюна Ілля одягнув під куртку кобуру з «Фортом» і сів знову за книгу. Солдат спить — служба йде.

Через кілька годин у кімнату охорони зайшов Баюн:

— Збирайся. Сьогодні з тобою проїду я на виклик, далі працюй сам. Надійшов дзвінок на вулицю Покровську, у будинку шість вирує полтергейст, треба подивитися.

— Полтергейсту не існує. За довідником варти, у таких випадках балує скривджений домовик. Ви мене перевіряєте?

— Небагато. Пішли.

До потрібної адреси дісталися на машині Іллі за п’ятнадцять хвилин. Це виявився старий будинок, покритий червоною черепицею, обгороджений дерев’яним парканом, що майже впав, із занедбаною ділянкою.

Баюн постукав у металеві двері приватного будинку.

— Газконтора, перевірка лічильника.

Двері привідчинилися, звідти обдало перегаром, почулося питання:

— Що треба?

Олексій Іванович махнув затиснутим у руці талісманом у вигляді сови з рунами:

— Ось так, Ілля. При цьому подумки робиш посил на сон. Коли йтимемо — не забудь розбудити, а то бували, знаєш, випадки з летаргічним сном.

Передав до рук талісман, увійшов до будинку:

— Тепер це твоя основна зброя. У нашій роботі не лише зло знищуватимете, а й треба стежити за спокоєм непосвячених громадян.

Вони пройшли на кухню, обійшовши застиглого господаря будинку. Скрізь був бруд, безліч немитої брудної посуди і тари з-під алкоголю. Баюн переступив через чергову пляшку, встав посеред кімнати:

— Кузю, виходь, поговоримо.

— Кузя, мені чотириста шість років, прошу мене називати шанобливо, я не хлопець.

— Для мене ти завжди будеш молодим, я тебе з дитинства пам’ятаю. Та й закон ти знаєш: що тоді буяніш, як маленький?

— Нічого собі, важка артилерія прибула, і Кощій тут? — з’явився з повітря на кухонному столі маленький охайний чоловічок заввишки всього тридцять сантиметрів, у старовинному одязі. Дивно виглядав він серед цього безладу: невисокий, з акуратно постриженою борідкою, у чистому одязі.

— Нема, сьогодні його немає. І що ми з тобою робитимемо? Ніяк не заспокоїшся.

Домовик з полегшенням зітхнув, почувши про Кощія, заговорив, підбираючи слова і замислюючись не надовго.

— Льоша, ми ж з тобою знайомі давно, дуже. Допоможи, моїх сил більше нема з таким господарем жити. Ти це бачиш: одне сміття. Що я не робив — пропащий він. Хазяїна мені б хорошого, будинок нехай не багатий, але в пристойної людини, а я не підведу. Ти ж добрий, геть молодь у тебе вчитися. Придумай щось. Адже знаєш, що не можу піти по своїй волі: домовик без дому гине.

— Ілля, як утихомирити домового?

— Задобрити: подарунок — каша, хліб із сіллю, пиріг або нюхальний тютюн, чемно попросивши вибачення. Якщо ж домовик починає пустувати без причини, вдаються до більш жорстких методів утихомирення: потрібно взяти в руки довгий залізний предмет і, постукуючи ним по стінах, меблях, підлозі, суворим голосом говорити: «Знай своє місце, знай своє місце. Ти повинен, домовик, будинок стерегти, хазяйку догоджати, а не воювати. Знай своє місце, знай своє місце». Заліза вони бояться.

— Молодець, Ілля. Починай із посилом.

— Стривайте, ти ж мене знаєш, я хороший. Подумай, Олексію Івановичу, подумай, може, допоможеш?

— Як? Кожен домовик звикає до своєї хати настільки сильно, що його важко, майже неможливо виселити чи вижити. Ілля, починай.

Ілля дістав прут і зупинився:

— Є один вихід: якщо знайдеться людина, згодна забрати домовика в новий будинок, то береться кошик з рибою та пирогом, і промовляється змова, і забирається домовик з собою. Можна ще взяти віник, прикрасити святково і з тією самою змовою.

— І де ж взяти таку гарну людину? — плечі домовика опустилися, і почувся важкий подих. — Починай махати своїм залізом.

— Віник є? Кошики тут точно не знайдемо.

Баюн глянув на Іллю і похитав головою:

— Ти певен?

— Та дім у мене потребує постійного нагляду, — усміхнувся Ілля. — Та й віник він уже приніс.