Музейні експонати

Згідно з легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали тринадцятого століття. Монастир мав орні землі, своє тваринницьке та птахівницьке господарство, пасіку, пекарню. Монастир мав квадратну форму з внутрішнім двориком та єдиною захисною вежею із дзвіницею. Часто виконував захисні функції, приховував за своїми стінами не лише ченців, а й мешканців невеликого містечка. Після революції сімнадцятого року деякий час стояв покинутий і порожній доки не було прийнято в тридцятих роках заснувати краєзнавчий музей.

Ілля вже півгодини спостерігав за музеєм не виходячи з машини, виявляється сьогодні вихідний і центральні двері точно зачинені, але є і чорний вхід. Ось через нього увійшов учорашній пасажир. Час і йому висувається, вийшов з Опеля накинувши куртку прикривши ножа в чохлі, а прикривати було що ніж кукрі привезений колись батьком з Непалу не маленький довжиною до тридцяти сантиметрів з рукояттю і товщиною в обусі десять міліметрів. Кукрі завжди знаходився в автомобілі і використовувався в походах, різних вилазках на природу і як підручний інструмент: порізати, посікти, підкопнути, підколупати. Іллі подобався цей ніж, а про всяк випадок у бардачку лежав сертифікат про те, що він є не холодною зброєю, а самим що не є госппобутом.

Смикнувши двері чорного входу на себе, вона виявилася відчиненою зайшов усередину. Він чудово знав розташування коридорів та залів музею, він часто в дитинстві бував у батьків на роботі, рушив до кабінету директора. Підкравшись до дверей кабінету легенько привідчинивши двері які не видали ні звуку, петлі добре змащені, заглянув усередину. І розгубився в приміщенні знаходилися троє людей: Баюн Олексій Іванович вчорашній пасажир з тією ж тростиною в руках і також одягнений, директор музею імені якого він не знав, але колись бачив — високий метра два, великий але не товстий, чисто поголений лисий літній мужик у діловому костюмі. А ось третя співрозмовниця, яка змусила його, розгубитися баба Ярослава, яка в дитинстві заміняла йому часто няньку, і кому тепер довіряти. Гаразд подумав Ілля не знаєш що робити тікай ​​чи нападай,

— Ну і як це зрозуміти бабуся Яра, — він знав, що вона любила коли її називали на ім'я та по-батькові, або пані Ярослава а тут вирішив вразити.

— Не хаміть юначе. — озвався директор. — Ярослава Федорівна не заслуговує на таке звернення і як ви увійшли, музей сьогодні закрито.

— Можна сказати мене запросили, мені потрібні відповіді на запитання: перший, що таке засічна варта і як вона ставиться до моїх батьків, друге, що тут відбувається Ярослава Федорівна і як ви пов'язані з пропажею батька з матір'ю.

— Ну і хто посмів порушити договір, — удар кулаком по столу пролунав, як вибух, директор навис над столом, у кімнаті наче потемніло. — Ви забули, що обіцяли невтручання.

У старовинному кріслі поворухнувся Олексій Іванович:

— Не треба кричати Костянтин Миколайович, та обіцянка була дана, але ситуація складається так, що нам потрібен цей молодик. До речі, рекомендую вам Ілля Гущин — і повертаючись до Іллі. — а ця величезна людина директор музею Карачун Костянтин Миколайович, мій хлопчик за свій ніж можете не хапатися, цей дядько не такий страшний, як хоче здатися. Не дивуйся я ці ріжуче-колючі предмети бачу з далеку, є знаєте досвід.

Іллі здалося що замість нігтів у того, хто говорить, блиснули сталеві пазурі.

Ярослава Федорівна, що стояла мовчки весь час, заговорила тихим голосом:

— Костю, Льоша має рацію час дещо прояснити, у нас немає інших кандидатів, у нас катастрофічно не вистачає людей. А щодо обіцянки вона була дана за умови смерті батьків Іллі, у нашій ситуації вони просто зникли, смерть їх не була доведена не поліцією ані нашою службою.

- Вашою службою? Що за обіцянка?

Ніхто не відповів всі дивилися вичікуючи на директора, той ухваливши рішення сів у крісло і подивився на Гущина. Перевів погляд на бабусю Ярославу:

— Впевнені, що впорається? Досьє.

Відкривши папку на чал читати періодично хмикаючи.

- Школа, срібна медаль. Поведінка підвела.

— Втечу з дому на пошук батьків, зловили за місяць у Карпатах. До чого тут Карпати? Вдруге причина також повернули через два тижні з Чорного моря. Відпочив, по плавав?

— Інститут інженер механік, знову проблеми з поведінкою, хоча найкращий у навчанні.

— Спортивна школа, самбо, кандидат у майстри спорту, спортивна стрілянина.

- Армія, морська піхота спортрота. Старшого сержанта розжаловано в рядові, десять діб губи за непокору наказу.

— Нині водій в одній із служб таксі нашого міста. Мороку не піддається.

— Значить Спортсмен. Комсомолець. Активіст, а за поведінкою  двійка.

За цей час посмішки розійшлася по обличчях.

Ілля дивився на цю трійцю і починав сердитись, він прийшов сюди за відповідями, а множилися запитання.

— Може, все-таки поясніть, що відбувається?

Директор знову подивився на Олексія Івановича, який, прикривши очі, сидів у своєму кріслі: — Ну що, ти в нас казкар, тобі й розповідати.

Той потягнувся і ще зручніше розташувався у кріслі, хоч куди можна було зручніше, але в нього вийшло.

— Ілля що ти знаєш про засічну варту?

— Перед тим, як іти до вас подивився в інтернеті. Засічна варта мала своїм завданням охорону засік і заповідних лісів і відбиття від них ворога. Перші відомості про засіки зустрічаються у літописах за 1137–1139. Засіки встановлювалися по дорозі руху ворога. Ці лінії охоронялися особливим ополченням підкоряючись Пушкарському наказу. Це були перші прикордонні загони Давньоруської держави, які виконували розвідувальну функцію, а також перехоплювали ворожих шпигунів, стежили за наближенням супротивника, а якщо щось помічали, мали відразу бити на сполох.

— В принципі правильно, засічна варта розділялася на два підрозділи, перший про який знають усі і налічувала вона до двадцяти п'яти тисяч чоловік і другий відомий вузькому колу нечисленний, загін складався з трьох досвідчених воїнів майже в кожному великому містечку. Займалися ці вої боротьбою з внутрішнім злом і підкорялися лише своєму прямому начальнику в Таємному наказі.