Музейні експонати

Згідно з легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали тринадцятого століття. Монастир мав орні землі, своє тваринницьке та птахівницьке господарство, пасіку, пекарню. Монастир мав квадратну форму з внутрішнім двориком та єдиною захисною вежею із дзвіницею. Часто виконував захисні функції, приховував за своїми стінами не лише ченців, а й мешканців невеликого містечка. Після революції сімнадцятого року деякий час стояв покинутий і порожній, доки в тридцятих роках не було прийнято рішення заснувати тут краєзнавчий музей.

Ілля вже півгодини спостерігав за музеєм, не виходячи з машини. Виявляється, сьогодні вихідний, і центральні двері точно зачинені, але є й чорний вхід. Ось через нього увійшов учорашній пасажир. Час і йому висуватися. Вийшов з «Опеля», накинув куртку, прикривши ножа в чохлі. А прикривати було що: ніж кукрі, привезений колись батьком з Непалу, не маленький — довжиною до тридцяти сантиметрів, з рукояттю і товщиною в обусі десять міліметрів. Кукрі завжди знаходився в автомобілі і використовувався в походах, різних вилазках на природу і як підручний інструмент: порізати, посікти, підкопнути, підколупати. Іллі подобався цей ніж, а про всяк випадок у бардачку лежав сертифікат про те, що він не є холодною зброєю, а самим що не є господарсько-побутовим предметом.

Смикнувши двері чорного входу на себе, вона виявилася відчиненою — зайшов усередину. Він чудово знав розташування коридорів та залів музею: часто в дитинстві бував у батьків на роботі. Рушив до кабінету директора. Підкравшись до дверей кабінету, легенько привідчинив їх — жодного звуку, петлі добре змащені — і заглянув усередину. І розгубився: у приміщенні знаходилися троє людей. Баюн Олексій Іванович, учорашній пасажир, з тією ж тростиною в руках і так само одягнений; директор музею, імені якого він не знав, але колись бачив — високий, метрів два, великий, але не товстий, чисто поголений лисий літній мужик у діловому костюмі. А ось третя співрозмовниця, яка змусила його розгубитися, — баба Ярослава, яка в дитинстві часто заміняла йому няньку. І кому тепер довіряти? «Гаразд, — подумав Ілля. — Не знаєш, що робити — тікай чи нападай».

— Ну і як це зрозуміти, бабусю Яро? — Він знав, що вона любила, коли її називали на ім’я та по батькові, або пані Ярослава, а тут вирішив вразити.

— Не хаміть, юначе, — озвався директор. — Ярослава Федорівна не заслуговує на таке звернення. І як ви увійшли? Музей сьогодні закрито.

— Можна сказати, мене запросили. Мені потрібні відповіді на запитання. Перше: що таке засічна варта і як вона стосується моїх батьків. Друге: що тут відбувається, Ярославо Федорівно, і як ви пов’язані зі зникненням батька й матері?

— Ну і хто посмів порушити договір? — Удар кулаком по столу пролунав, як вибух. Директор навис над столом, у кімнаті наче потемніло. — Ви забули, що обіцяли невтручання?

У старовинному кріслі поворухнувся Олексій Іванович:

— Не треба кричати, Костянтине Миколайовичу. Та обіцянка була дана, але ситуація складається так, що нам потрібен цей молодик. До речі, рекомендую вам: Ілля Гущин. — І, повертаючись до Іллі: — А ця величезна людина — директор музею Карачун Костянтин Миколайович. Мій хлопчику, за свій ніж можете не хапатися: цей дядько не такий страшний, як хоче здатися. Не дивуйся, я ці ріжуче-колючі предмети бачу здалеку, є, знаєте, досвід.

Іллі здалося, що замість нігтів у того, хто говорить, блиснули сталеві пазурі.

Ярослава Федорівна, що стояла мовчки весь час, заговорила тихим голосом:

— Костю, Льоша має рацію. Час дещо прояснити. У нас немає інших кандидатів, у нас катастрофічно не вистачає людей. А щодо обіцянки — вона була дана за умови смерті батьків Іллі. У нашій ситуації вони просто зникли, смерть їх не була доведена ні поліцією, ані нашою службою.

— Вашою службою? Що за обіцянка?

Ніхто не відповів. Усі дивилися, вичікуючи, на директора. Той, ухваливши рішення, сів у крісло і подивився на Гущина. Перевів погляд на бабусю Ярославу:

— Впевнені, що впорається? Досьє.

Відкривши папку, почав читати, періодично хмикаючи.

— Школа, срібна медаль. Поведінка підвела.

— Втеча з дому на пошук батьків, зловили за місяць у Карпатах. До чого тут Карпати? Вдруге — причина та ж, повернули через два тижні з Чорного моря. Відпочив, поплавав?

— Інститут, інженер-механік, знову проблеми з поведінкою, хоча найкращий у навчанні.

— Спортивна школа, самбо, кандидат у майстри спорту, спортивна стрілянина.

— Армія, морська піхота, спортрота. Старшого сержанта розжаловано в рядові, десять діб губи за непокору наказу.

— Нині водій в одній із служб таксі нашого міста. Мороку не піддається.

— Значить, спортсмен. Комсомолець. Активіст, а за поведінкою — двійка.

За цей час посмішки розійшлися по обличчях.

Ілля дивився на цю трійцю і починав сердитись. Він прийшов сюди за відповідями, а множилися запитання.

— Може, все-таки поясніть, що відбувається?

Директор знову подивився на Олексія Івановича, який, прикривши очі, сидів у своєму кріслі:

— Ну що, ти в нас казкар, тобі й розповідати.

Той потягнувся і ще зручніше розташувався у кріслі — хоч куди можна було зручніше, але в нього вийшло.

— Ілля, що ти знаєш про засічну варту?

— Перед тим як іти до вас, подивився в інтернеті. Засічна варта мала своїм завданням охорону засік і заповідних лісів і відбиття від них ворога. Перші відомості про засіки зустрічаються в літописах за 1137–1139 роки. Засіки встановлювалися на шляху руху ворога. Ці лінії охоронялися особливим ополченням, підкоряючись Пушкарському наказу. Це були перші прикордонні загони Давньоруської держави, які виконували розвідувальну функцію, а також перехоплювали ворожих шпигунів, стежили за наближенням супротивника, а якщо щось помічали — мали відразу бити на сполох.

— В принципі правильно. Засічна варта розділялася на два підрозділи. Перший, про який знають усі, налічував до двадцяти п’яти тисяч чоловік. Другий, відомий вузькому колу, нечисленний — загін складався з трьох досвідчених воїнів майже в кожному великому містечку. Займалися ці вої боротьбою з внутрішнім злом і підкорялися лише своєму прямому начальнику в Таємному наказі.