Розділ 30 "Вир ночі"

Аніка та Кенджі поверталися в тиші. І не від того, що їм не було що сказати один одному, - навпаки, слів було надто багато і тому тиша, що запала, тривала доти аж поки вони не вийшли з лісу.

Ніч була глибока і всі звуки, притаманні ранньому вечору, давно зникли, поступившись місцем повній тиші, яка захопила темний ліс. Та хоч цей ліс і був темним до темряви лісу біля школи Метеролісу йому було далеко. 

Щойно вийшовши з лісу вуха Аніки уловили легкі звуки, які доносилися далеко від дороги, де від часу до часу проїжджали машини. Це було полегшенням. Місто завжди мало в собі якісь звуки і повна тиша тут була такою ж дикістю як нагромадження гучності в лісі. 

Та то була тільки половина дороги. Щоб повернутися додому треба ще трохи пройтися,- довгою стежкою, потім вулицями, поминути центр і парк, а потім вже зайти у вуличку, яка доведе в потрібне місце.

Тепер можна було мати певність, що фантом не слідує за ними, що, безперечно радувало. Та не зважаючи на деяке усамітнення, яке було в них на порожніх нічних вулицях, романтична атмосфера зовсім зникла і вже не мала шансу на повернення. Чи все таки мала ? 

- Досі не можу повірити в ті події, що сьогодні сталися, - поділився Кенджі, розриваючи тишу, яка панувала між ними. 

- Я була певна, що фантом далеко звідси, виходить, - помилялася,- кинула дещо засмучено Аніка. 

- Ти сьогодні була дуже смілива,- щиро відказав хлопець, повернувшись в бік дівчини. Він йшов дещо попереду, але воно і не було дивно. На його ногах не було каблуків, які пережили нічні переслідування фантома через ліс. 

- Швидше розлючена ніж смілива, але, дякую,- трохи почервонівши, відповіла Аніка. 

- Сьогоднішній вечір неначе бомба, яка вибухнула, щоб все змінити,- резюмував Кенджі. Тепер він не знав, що йому думати. Аніка, та дівчина, що трапилася йому в парку два тижні тому раптом перестала бути просто чудачкою з іншого світу. Тепер то була дівчина, мила серцю. І думка про те, що за тиждень вона помахає йому рукою на прощання ранила. Справді ранила. 

- І не кажи,- захоплено проговорив Кенджі,- А ці магічні школи, вони тільки для дівчат чи для хлопців також є ?

- Вартівницями священних трояндових рощ можуть бути тільки дівчата,- розчарувала його Аніка,- Хлопці навчаються у військових академіях та йдуть га війну. 

- Не надто приємна перспектива,- розчарувався Джей,- А як зрозуміти, що маєш магічні здібності чи щось таке ?

- Треба відчувати свою енергію. Хтось пізнає це в доторку, хтось в ударі, деякі можуть лікувати, ще одні змушують предмети левітувати, чи викликають світло, як я робила це в бібліотеці. Все залежить від кількості енергії та каналах, які відкриваються в чарівника або чарівниці. 

- А якщо я не відчуваю в собі ніяку особливу енергію ?

- А ти що, пробував чаклувати ?- здивувалася Аніка.

- На днях, хотів повторити твої фокуси,- зізнався Кенджі.

- Фокуси ? Не називай здібності фокусами. Та люди без магії всеодно можуть йти в армію. Там хороша зарплатня і можливостей більше ніж у вартівниць. Навіть такі простолюдини як я, можуть йти в армію. Тільки треба бути чоловіком.

- Тобто жінок немає в цій вашій армії ?

- Є, проте умови для жінок дещо гірші. І небезпек більше, - все таки в армії чоловіків більше і вони пригнічують жінок.

- А командування що ? Дозволяє це ?

- Командування мовчить бо їм це вигідно. Взагалі закони діють для знатних та багатих родин. Бідняки вони є просто бідняки, нікому не потрібні.

- Це жахливо, проте тут, в моєму світі, також часто є така несправедливість, особливо у бідних країнах.

- Що ж, тут ми схожі.

Знову запала пауза. Через дорогу, яка освітлювалася електричними ліхтарями перебігла лисиця. Вона з подивом затримала свій погляд на Аніці, а потім зникла в кущах.

- Знаєш, мені буде не вистачати цих пригод якщо ти все таки вирішиш повернутися додому,- знову озвався Кенджі. 

- А мені не вистачатиме ресторану, таких вечірок як ця і тебе...- уравала себе дівчина, не сміючи казати свою думку далі. Та і цього було забагато.

- Щодо поцілунку, я, думаю, він був випадковий. Просто вир емоцій і ти розумієш...- почав злякано пояснювати Кенджі, активно жестикулюючи руками. 

- Аякже,- кинула Аніка. Насправді вона нічого не розуміла. Всередині все скрутилося від цих його слів. Шкода, що тут ліхтарі. Шкода, що він може бачити її вираз обличчя бо тримати маску байдужості важче після такого удару. 

- Я просто хочу сказати, що не знаю, що думаю зараз і як маю це висловити,- сказав повільніше Кенджі, хапаючись ща голову. От і навіщо він це сказав ? Він же не це мав наувазі. Дурень. Який же він дурень ! 

- Я розумію,- знову сказала Аніка, щоб закрити нарешті цю тему. Нічого вона не розуміла. 

- Думаю, ми зможемо вважати цей момент між нами як виняток,- подав ідею Кенджі, але його слова знову йому не сподобалися. 

- Певна річ,- видавила з себе вона, зовсім тихим голосом. 

Зірки на небі заслонили важкі хмари. Невже знову дощ ? Що ж, навіть дощ буде кращим за такі розмови, це точно.