Розділ 14 "Роса на щоках"

Ще раннім ранком одному брюнету геть не спалося. Він, одягнений у спортивні чорні штани і білу майку, вийшов на пробіжку. Його підкачані ноги в підіймалися в середньому ритмі бігу, а в його навушниках грала музика, яка змушувала активніше перебирати ногами.

   Сонце тільки но вставало з-за хмар і тому надворі панувала приємна прохолода. Берези і клени повільно скидали своє жовте листя і воно особливо шурхотіло під ногами, створюючи ефект справжньої золотої осені, яка не надто довго затримувалася у цих краях, поступаючись місцю грозам.

Хоча, швидше за все, Кенджі не хвилювався, що осінь скоро закінчиться. Не зважаючи на те, що він іноді провалювався в свої думки, хлопець дивився на світ довкола нього. Він не бачив нічого нового, адже кожний ранок юнак починав з пробіжки. Крім ранків після гулянок, але вони бували вкрай рідко.

    Сонні невеликі будиночки, легкий вітерець, крихітний парк і дорога, яка вела у центр міста. Але хлопець не повернув в парк. Він звернув у невеликий провулок і навіть не дивлячись під ноги, впевнено побіг.

Джей Кенджі приїхав у це місто, - Коурвіль, щоб почати працювати на роботі своєї мрії, проте не склалося. Чудо тоді обминуло його. Воно і ясно, - ніхто не кидається хорошою, престижною роботою просто так.

Коурвіль знаходився на півдні Англії і виділитися міг великою кількістю будівель, які входили в список Світової спадщини Юнеско де і було місце для наймайстерніших реставраторів, професії, яка все ще сповнена нальотом романтики. Проте жоден із них не потребував ані помічника, ані учня, ані садівника, якщо говорити вже зовсім відверто. Тому Кенджі довелося обирати з того, що було.

Він почав працювати в архіві, а потім через скорочення до архіву приєднали чотири бібліотеки міста в одній будівлі, які стали непопулярними в епоху інтернету і він став керувати ще й бібліотекою. Йому лише 20, але це не заважає утримувати маму, яка вже часто хворіє і потребує багато відпочинку. Звичайно, на такій роботі не надто розгуляєшся з фінансами тому хлопець ще підробляв коли було де і старався не забувати про свою омріяну роботу.

Кенджі розумний, але десь глибоко в середині він завжди думає, що батько постійно докоряє йому, чому той вирішив стати якимось там дослідником та реставратором, а не юристом чи бухгалтером. Тато хотів би бачити його птахою високого польоту.

 Проте робота в архіві, а ще бібліотеці, на перший погляд така сумна, сіра та нецікава виявилася досить таки захоплюючою. Але щоб там працювати Кенджі мусив почати навчання в коледжі святої Анни на спеціальності «Бібліотечна та архівна справа». Навчання було профінансоване містом на певних умовах і Кенджі мусив на них погодитися. В бібліотеки були свої постійні читачі, дивовижні фонди і випадкові перехожі, які приносили свої старі книжки, а також незабутні історії.

Проте сьогоднішній день мав принести йому щось більше ніж просто звичайну рутину. Ще декілька кроків бігу і кількість енергії в брюнета зменшилася, але він вдихнув глибше і побіг швидше. Не можна втрачати форму. Через спокійну роботу він і так вже набрав 5 кілограмів, а середня швидкість його бігу впала на 1 кілометр і 54 метри за годину, що зовсім не радувало хлопця. Щорічний марафон вже скоро і буде дуже сумно якщо Кенджі обженуть пенсіонери. В цьому, звичайно, немає нічого поганого, проте Кенджі хотілося бути в гарній формі.

 Хоча вони з мамою жили тут всього чотири місяці, його нова дівчина – Сідзуко (худа студентка з обміну), яка планувала оселитися тут жити після закінчення коледжу на спеціальності «Германські мови», розказала йому про марафон. Він проходив у центральному міському парку і мав п`яти кілометрову дистанцію, яку треба було подолати. Джею така ідея сподобалася і він захотів спробувати взяти участь і тому почав ще активніше бігати по ранках. Розклад на роботі у нього був зручний – з 10.00 до 13.00 потім обід до 14.00 і праця до 20.00. Роботи у бібліотеці та архіві вистачало на весь день, а якщо бути зовсім чесним, то він міг би працювати там і всю ніч, але понаднормові там не платили.

Хлопець відчув, що енергії знову меншає і знову пришвидшився, сильніше вдихнув і на мить прикрив очі, піддаючи своє обличчя вперед, холоднуватому вітру і ще палючому сонцю. Але раптом його нога через щось перечепилася і він полетів на землю. Та все ж приземлення виявилося не таким болючим, як очікував хлопець. Він приземлився на якесь тепле тіло, яке захрипіло під його вагою і розплющив очі. Кенджі відстрибнув подалі, на землю, і вже у сидячому положенні роздивлявся на те, на що він тільки приземлився.

Це була дівчина. Ростом під 170 сантиметрів, чорним, неначе вороняче крило, волоссям, яке затуляло їй обличчя. На шиї у неї висів дивний, овальної форми, блакитний і, напевно, коштовний камінь, на якому була вигравіювана маленька троянда.

Сама дівчина була одягнена в блакитну блузку і такого ж кольору спідницю за коліна, що нагадувало химерну шкільну форму. Ноги дівчини були вдягнені в не менш химерні сині балетки, які в свою чергу не були чистими, а досить брудними від землі та листя. Одяг дівчини також був пом’ятий та в плямах від землі, ніби вона лежала не тільки тут.

 Її одяг виглядав би гарно якби не одна помітна деталь : він не був притаманним жителям Коурвіля чи місцевим школяркам, а коледж святої Анни мав зовсім іншу форму. Може то була якась міська божевільна чи просто анімешниця і то був її образ ? Чи може в еру соцмереж і всього такого то була чудернацька витівка або пранк ? Спеціальна фотосесія ? Може краще не втручатися в це ?