Розділ 13 "Таємниця зачарованого серця"

Та що там казати і згадувати ? Що пройшло того вже не повернути і все тут. Сталося як сталося. Серце Аніки нарешті билося в спокійному темпі, але на обличчі ще була та гірка гримаса болю.

В лісі було темно, а стежка, майже непомітна вночі, простягалася ще ген далеко. Куди ж вона йшла ? Її дорога лежала прямо, це вона знала точно. А потім що ? Що ж далі ?

Аніка побачила перед собою пеньок, який так і манив сісти, проте дівчина гордо пішла далі. Якщо вона сяде зараз то знову розклеїться, розплачеться. Ні, зупинятися не можна. Треба йти, поспішати вперед.

Як там казав Ян ? Еверволл, - четвертий будинок зліва, тепер не треба чекати канікул, щоб тинятися лісом та шукати потрібний будинок. Вона розбереться з усім сьогодні, прямо зараз.

Якщо Аніка вже досить далеко відійшла від школи то їй залишалося не так вже й багато. Просто триматися однісінької стежки аж поки село ,чи то пак хутір, не вималюється перед нею, повстаючи у нічній темряві. А якщо ж Ян привид, фантом, тоді що ж буде на місці того хутору ? Краще про це не думати. Спочатку треба туди прийти.

А може, хутор і справді є от тільки жодного Яна там немає ? Така думка видавалася Аніці найбільш правдоподібною, проте наскільки вона мала місце бути ?

Звичайно, якби не цей злощасний лист, Аніка не ризикувала б, не залишала б школу пізно вночі, не йшла б лісом, який міг приховувати в собі таємниці, набагато гірші за Яна Кастіло.

Але тепер, тепер їй було всеодно. Абсолютно неважливо, що може статися далі, адже все найгірше, з найстрашнішого сну вже сталося, еге ж ? На вартівниць напали, Індіра Роу зникла, випадкова історія в бібліотечній залі ожила, ставши кошмаром для Аніки, а на додаток її ще й розсекретили, розгромно і з фактами, які неможливо заперечити.

Аніка йшла далі. Вона рухалася вперед стежкою, крок за кроком, тільки суха трава і листя шелестіли там, де ступали її ноги в м'яких, не призначених для лісу, капцях.

Чим далі тим більше густішали дерева, стежка ставала майже непомітною, а молодий місяць майже не визирав через розлогі крона столітніх дерев. І тим ближче Аніка була до того місця де все мало стати зрозуміло. Вона наближалася, вона хотіла знати, але чим більше наближалась тим більше не хотіла наближатися ще більше та знати. Вона хотіла просто зникнути, втекти, але не могла собі цього дозволити.

Ще пара годин і вона була втомлена, навіть надто, але була готова дійти до кінця. Дійти до кінця і дізнатися все.

Раптом перед нею показалося щось таке, що Анка не могла зрозуміти. І то було воно. Еверволл, - справді він. Про це казав старий як світ напис, витесаний на великому камені, який колись був частиною великої скелі, яка вже давно розсипалася і перетворилася на купу кам'яних брил, які вкривали лісовий схил.

Проминувши напис, Аніка ступила на те, що колись було кам'яною стежкою і рушила далі, до сірих великих тіней. Їй було страшно, неприємно, але разом з тим вона забула про свою біль та лють, задурманена цікавістю.

За пару кроків все стало ясно, - ні ця, ні інша вулиця хутору, не мали жителів. Звичайно, років 20 тому тут ще жили звичайні селяни і маги, які виживали за рахунок полювання, роботи в школі та інших найближчих містечках, але тепер ні одна жива душа не могла тут жити.

Будинки ще трималися. Особливо ті, які були витесані з каменю. Вони виглядали б дещо карикатурно якби Аніка була тут вдень. Але тепер, серед шурхоту дерев та листя, старих дахів та крику птахів, це не було аж надто приємне та веселе місце. Чулася лише порожнеча та сум, який тут все окутував.

Але дівчина не думала йти звідси. Четвертий будинок зліва, - вона рахувала і побачила перед собою лише кам'яну хатку із напів розваленими дерев'яними дверима і вибитим вікном. Раптом всі звуки лісу стихли і стало аж надто тихо.

Аніка напружилася ще більше. Вона уважно глянула на хатинку, а потім все таки зважилася, підійшла до дверей, які трималися на одній трухлявій завісі і відчинила їх. Двері ледве посунулися під руками дівчини, із жахливим рипінням, а всередині не було нічого крім темряви, глиняного посуду і решти старих, непотрібних пожитків. Кімнатку вкривав пил, листя та гілля. Жодної тобі бабусі й ароматних пирогів, ані Яна. Абсолютна порожнеча. Лише запах чогось старого й давнього панував тут, який міг нагадувати про людей.

Аніка постояла з хвилину, подивилася на все це і вийшла, причинивши за собою рипучі двері. Від безвиході вона пішла далі вулицею, розглядаючи безлюдні будинки. Куди ж вона далі йшла ? Туди, далі, - все що можна сказати про її путь.

Зовсім скоро вуличка закінчилася, десь збоку простягалася ще одна така, подібна, але й там не було нічого окрім старих хиж. Тому Аніка пішла далі, рухаючись через уламки, які колись були маленькою, неначе ляльковою площею і тоді попереду неї став виднітися він, - цвинтар.

Маленький старий сад в оточенні старих кам'яних надгробків. Аніка переборола нову порцію страху і рушила в середину. Стара дерев'яна фіртка зламалася і дівчина обережно переступила через неї, заходячи на невеликий клаптик території.

Надгробків там було від сили 20, а молодий місяць на небі світив достатньо, щоб розрізнити старі написи на гробах. Аніка доволі швидко опинилася біля потрібного.

Ян Кастіло, - було там написано, вічно молодий маг. Дівчина зітхнула, переборюючи порцію жалю до молодого хлопця. Вона витягнула злощасний кулон із кишені і він заблищав від світла місяця.