Розділ 12 «Ідеї»

Аніка йшла за вчителем, не знаючи що ж їй чекати далі. Проте в середині, в голові, було досить легко, завжди пильна й чуйна інтуїція дівчини, спала. Певно, за сьогоднішній день вона встигла потривожитися на рік вперед і тому вже просто не могла відчувати це щімке й неприємне відчуття. Чи все ж могла ?

Аніка повернула в перший коридор зліва, замість другого з права де і була бібліотечна зала, стримуючи бажання повернутися, просто побігти назад, до дівчат. Може, якби вона не виходила, не підслуховувала то і не треба було б зараз йти із вчителем Ніоло ? Дурниця. Часом стається те, що стається і просто треба це прийняти.

Десь в іншому коридорі лунали голоси вчителів, проте тут , по дорозі до кабінету вчителя Наоло, було тихо й майже темно. Вчитель йшов позаду і дівчина відчувала як його важкий погляд буравить їй спину. Чому ж ? Що він їй скаже ?

До цього, за 3 роки, Аніка лише раз була в його кабінеті. То було два роки тому і лише 5 хвилин. Там дівчина просто отримала завдання, яке мала виконати до наступної лекції і товсту папку з дослідженнями попередніх студенток, щоб порівняти результати.

Тепер же Аніка не знала, що можна було б чекати. Вона зупинилися біля великих жовтих дверей і стала чекати поки вчитель вийме ключ із свого масивного піджака і відчинить двері.

Вчитель Наоло підійшов до дверей, спокійно витягнув ключ із великої кишені і відкрив старий замок. Потім натиснув на ручку дверей і вони з легким рипінням відчинилися. Він зупинився, жестом запросив студентку в середину і Аніка зайшла в темний кабінет, стараючись не оглядатися назад.

Вчитель Наоло зайшов за нею і клацнув пальцями. Свічки, а їх було небагато, почали палати, освітлюючи досить великий кабінет, в якому був стіл, два крісла, а також багато шаф із книгами та документами. На кожній полиці крім паперів стояли рослини в химерних горщиках. То були рідкісні види, люблячо вирощені вчителем і всі вони виглядали ідеально,- підрізані листки та корінці, коли треба, политі, згідно з потребою кожного виду, квітучі й ті, що зараз мали фазу неквітучості.

Він зачинив двері і сів за свій стіл, а дівчина залишилася стояти біля столу. Якщо це щось не надто важливе то немає сенсу розсідатися. Але якби не було важливе то чи покликав би вчитель Наоло ввечері сюди Аніку ? Головою вона розуміла, що ні, але серцем сподівалася, що нічого серйозного зараз не буде.

Аніка вже пару разів інтуїтивно хотіла доторкнутися до свого щасливого кулону, але запхавши руку в кишеню, щоразу відсмикувала її. Якщо та розповідь правдива то не треба їй такого щастя. Нехай те крижане серце таким і залишиться.

А тим часом вчитель Наоло ще одним ключем відчинив шухляду в столі і витягнув звідти лист, який вже був розклеєний, а потім витягнув із цупкого жовтого конверта два аркуші паперу, спокійно їх розрівнюючи. Аніка напружилася. Їй ніколи не приходили листи до школи. А якщо б прийшли, це було б дуже і дуже погано.

Кухарю Джо вона писала, але рідко, а сам він ніколи їй не писав. Причиною була і чималенька ціна відправки листа до Касо, а також те, що кухарю Джо не варто було писати до школи, а іншого адресу для листування Аніка просто не мала. От і все. Тому тут вже було щось не те. Дівчина ледве ковтала повітря, спостерігаючи за тим як вчитель Наоло неспішно закриває шухляду та кидає погляд своїх зелених очей на студентку.

- Пам’ятаєш, більше місяця тому я питав тебе за академію Мідделміст ?- запитав нарешті він і Аніка мовчки кивнула, не маючи сили відповідати. Вона здогадувалася, що то за лист,- Ти була така налякана моєю пропозицією підготуватися до вступу, що я подумав, - твої батьки проти. Тому і написав до них. І от, який же я був здивований, коли прочитав їхню відповідь. Ні, я не був здивований, а просто шокований тим фактом, що їхня донька мертва. І мертва вже цілих 3 роки. Додатково вони поставили в лист посвідчення про смерть Аніки Окари Бруа.

Аніка облизнула надто сухі губи і невідривно дивилася на злого як світ вчителя. Її серце майже не билося.

- Це якась помилка,- видавила вона.

- Помилка ? Тут підписи та печатка роду Бруа, от що. Помилка це те як ти проникла в цю школу,- відрізав холодно вчитель Наоло.

Аніка мовчала. Що вона могла протиставити цьому ? Ці докази були не тільки правдиві, вони були розгромні. Між ними запала довга пауза. Аніка дивилася на вчителя, а він дивився на неї, злий та знервований. Ще б пак. Він просто хотів зробити те, чого давно не робив,- добро. А вийшло, що несподівано розкрив історію трьохрічного обману. Такого він собі і уявити не міг коли, з добрими намірами, старанно складав листа до батьків Аніки Окари Бруа. Тоді все виглядало просто, - лист, схвальна відповідь і підготовка. Час ще був і нічого не передбачувало біди.

От тільки відповідь змусила його не просто сісти, а взятися за голову й закрити очі, а потім протерти їх і все прочитати. Вчитель Наоло не повірив своїм очам.

Він хотів би вірити, що то була помилка і що ця здібна, старанна учениця й справді Аніка Окара Бруа. Але ні. В нього ще залишалися сумніви і тоді він звернувся в архів родовитих фамілій, - Аль-Меро, де дістав цілу історію родини Бруа, а також маленький портрет Аніки Окари Бруа. І на тому фото на нього дивилася зовсім інша дівчина, - також брюнетка, але з трохи меншими очима та більшим носом, зовсім не та, яка стояла тут, перед ним.

В архівних записах було сказано, що Аніка Окара Бруа померла від невиліковної та рідкісної хвороби 325 року ери Но і це означало, що померла вона три роки тому. Сумнівів бути не могло.