Розділ 5 "Чудовисько"

Ян зробив довгу театральну паузу, чекаючи, щоб Аніка стала просити розповісти решту історії. Такий він вже був, - потребував повної уваги, щоб чути себе важливим. Аніка цього не дуже розуміла,- сама вона точно не мала такої потреби і воліла б взагалі стати невидимою аби мати змогу менше брехати про своє життя.

- Ну кажи вже, чи тягнутимеш до перших променів сонця ?- запитала Аніка, попиваючи чай. М'ята, ромашка, пара пелюсток троянд, робили аромат чудовим, а смак багатим та свіжим. Ян таки знався на чаях.

- Що ж, то була звичайна ніч. Я не зміг заснути і рушив собі в ліс. Пішов тою стежкою, якою я можу йти із заплющеними очима, що від мого будинку. Йду, під ноги зовсім не дивлюся, просто шумкую вперед. Ніч темна, - око виколи. Та мені всеодно. Я знаю всі дерева та кущі на тій стежці, віриш ?- хвалився Ян,- От я собі і йду, думаю, що б то поробити аби не вмерти від нудьги. Ще слухаєш мене ?- знову те його дурне питання.

- Звичайно, що слухаю,- озвалася Аніка.

- Так от, йду собі і починаю слухати звуки, - шарудіння, таке, яке чуєш вночі. То я й пішов собі далі, не зважаючи. А потім почув на собі чийсь погляд. То я знову не звернув уваги. Чого мені боятися якого зайця чи птахи ? Так я собі тоді подумав та пішов далі, як тут сталося те, що змусило мої коліна труситися. Я почув біля себе дихання,- швидке, грізне, загрозливе. Сам я дихати припинив, лише повернувся і зустрівся поглядом з настільки страшними очима, що попрощався зі своїм життям.

- А що було далі ?- з нетерпінням запитала Аніка, забувши про чай. Вона була певна, що Ян цю історію придумав на ходу, але не мала бажання сперечатися з ним про це. Ян зробив паузу і серйозно подивився на неї. В його очах ніби зникли нотки веселощів і він перетворився на серйозного та розумного хлопця, який бачить Аніку наскрізь та вловлює той скептицизм в її погляді.

- Нічого. Я дременув, просто чкурнув от і вся тобі історія,- просто, без своєї звичної награності та помпезності сказав він.

- То що то був за звір ?

- Не знаю,- потиснув плечами хлопець, явно даючи зрозуміти, що історію закінчено і він не буде до неї повертатися.

- Не страшно. Просто малі мурашки по спині і тільки тому, що зараз ніч і це додає антуражу. Але непогано,- резюмувала дівчина.

- Ти взагалі мене злякалась. Та така історія тебе точно злякала, не бреши,- вимахував руками хлопець.

- Є багато історій, які можуть мене злякати, але вони точно не стосуються лісу в який я і ногою не ходжу. Тобі треба було хоч придумати цього звіра, а щось таке і я можу розказувати,- просто відповіла Аніка. Студенткам не заборонялося ходити в ліс, але потреби як такої ніхто не мав. Дівчата дивилися в інший бік, туди, де за срібним полем було місто Орхінаріум, наповнене шуму, магазинчиків та розваг.

- А якщо тобі все таки доведеться туди піти ?- кинув своє чергове запитання Ян.

- Тоді піду. Я ж на вартову вчуся. Забув ? Ми і не таке муситимемо робити,- поважно толкувала йому Аніка. Так, вона любила бути впертою, любила бути занудою.

Ян Кастіло серйозно кивнув, а потім посмішка з'явилася на його обличчі і від серйозності знову не залишилося і сліду.

Аніка допила чай і тільки но хотіла віддати Яну його горня як помітила, що горняти вже немає в її руках. Якби вона не знала фокусів цього хлопця і те як він любить лякати то злякалася б цього більше за його історію.

Звичайно, Ян скористався тим, що Аніка зацікавилася його брехнями і непомітно забрав в неї горня аби кепкувати і радіти, що таки змусив її злякатися. Такий вже він є, - Ян Кастіло. Тому Аніка не буде про це говорити, не дасть йому можливості для ще одних кепкувань з неї та її неуважності.

- Знаєш, навіть якщо дивитися на інших дівчат зі школи їм до тебе далеко. Ти не тільки добре вчишся, а ще й готова сидіти тут сама вночі. І лицем ти добре вийшла. Волосся, звичайно, ніби, затемне для відтінку твоєї шкіри, але зовнішності не псує. І чарувати ще трохи навчишся,- бовкав Ян.

- Оцінювати мене задумав, малий гівнюк ? - гаркнула на нього Аніка, беручись за свій сигнальний ліхтар. Зараз вона не думала ним світити, а добряче тріснути цього малого негідника.

- Та я ж хвалив тебе, хвалив, - захищаючись, пищав Ян. Він трохи відсунувся від Аніки і був готовий накивати п'ятами.

- Не треба мені такої похвали. Краще бери та провалюй звідси поки мені терпець не урвався,- суворо сказала дівчина.

- Не злись, Аніко, я ж просто бовкаю собі дурниці аби не було нудно. Нащо тобі нервувати ? - лестився він.

- Ото і йди вже, а то інші вартові можуть почати свій обхід і наблизитися до мене. Засиділися ми з тобою,- сказала йому Аніка.

- Та де там. Вони ще добрих пів години сюди носа не піткнуть,- заспокоїв її хлопець.

- А звідки ти це такий упевнений ?- з підозрою запитала Аніка.

- А от довірся моєму чуттю. Чи я тебе підводив ?- висковзнув від справжньої відповіді Ян.

Аніка задумалася. Звичайно, Ян ще ні разу не підводив Аніку. Приходив із солодощами, хвилювався про неї, розповідав всяке, а одного разу навіть допоміг вирізнитися перед керівництвом школи.

Йшлося про те, що коли треба було обійти рейдом закинутий полігон та оглянути його на виявлення чужої присутності з цим впоралася тільки Аніка. Ян підказав їй де саме він бачив сліди і тоді ще один золотий бал поповнив дошку Аніки. Та ще викладачі були настільки під враженням, що ім'я Аніки засяяло з посеред усіх інших учениць. Звичайно, така слава продовжувалася недовго. В їхній школі було ще одне неписане правило, - жоден ученик не визнавався найкращим на довгий час. Ім'я мало змінювати ім'я аби між студентками чаївся дух здоров'ї конкуренції.