Розділ 4 "Північні ворота"

Дівчина швидко смикнула своє плече, оглянулася і побачила перед собою усміхненого хлопця, який був явно задоволений тим, що зміг непомітно підкрастися до Аніки та налякати її.

- От воно що, сьогодні чергує одна самотня студентка,- майже проспівав весело він і всівся біля вогню, поруч із Анікою. Його легка куртка висіла на худих плечах та руках, але тіло було гнучке та жваве. Дівчина незадоволено нахмурилася і кинула погляд на вогонь, стараючись заспокоїтися. Та її серце все ще билося надто швидко.

- Одна не одна, всеодно завжди студентка,- пробурмотіла Аніка, незадоволена тим, що дала себе злякати.

- Одна самотня та дуже зла студентка,- наспівував далі він, закотуючи рукави. Ян не мерз.

- Я просто задумалася,- захищалася Аніка. Її гордість була зачіплена.

- Я помітив. А міг би за той час вже розібрати ті ворота і віднести їх глибоко в ліс,- махнув рукою хлопець, тільки ще більше дразнячи Аніку.

- Щось я не можу собі уявити такої спритності якщо річ йде про тебе,- холодно відповіла вона, відсуваючись подалі від нього.

- Якби я мав стерегти ці ворота тут би і муха не пролетіла, але це школа тільки для дівчат і ці ворота давно не використовуються, тож, не буду навіть сперечатися,- розвів руками він.

- От і добре. Не треба заздрити зі свого села,- відрізала на те Аніка. В такі моменти вона раділа, що то була гарна школа в якій вчилися лише дівчата.

- Ми маленьке містечко ! Колись ним були...-почав захищатися він.

- А тепер всього лише село,- відказала на те Аніка.

- А школа ця всього лиш діра. І вас віддають сюди, щоб вдома не заважали, от що,- образився він, бурмочучи собі під ніс.

- Тебе б також віддали, але ти не підходиш, не дівчинка,- з посмішкою дразнила його Аніка.

- Та не хочу я, щоб мене кудись віддавали. Мені й вдома добре,- виправдовувався хлопець.

- Тоді чому біля школи повзаєш ?- тиснула Аніка. Вона не збиралася здаватися в цьому словесному батлі.

- Хочу побачити чого такого вас тут вчать, що нічого з цього нема, от що.

- Тоді що мені піти жити в твоє село ? І порпатися в землі ? Слухати безкінечні байки про те як колись було краще ?

- Там доволі непогані байки і врожай набагато кращий ніж вторік, найбільший за всі попередні роки,- гордо сказав хлопець, підносячи голову догори. Він любив підкрадатися і лякати, любив сперечатися і пхати носа не в свої справи. Справжній селюк.

- Ви так щороку кажете,- пирхнула Аніка.

- Бо так і є,- пробурмотів хлопчина.

Вони ненадовго замовчали, кожний задумуючись про своє життя. Якщо перед всіма Аніка вдавала з себе багатійку, яка любить вчитися і бути першою то перед цим хлопцем, Яном Кастіло, вона вдавала байдужу, трохи бісячу і навіть злу. Це було ясно, - як же ще вона б зав’язала дружбу із цим селюком ?

Першого разу Аніка побачила Яна ще серед білого дня. Тоді вона просто стерегла північні ворота і сумувала. Цей же хлопець точно не був з їхньої школи і просто тинявся біля воріт. Він не виглядав підозрілим, - просто собі хлопець, якому немає чим зайнятися, вдягнений в сіру куртку та чорні штани. Його ясне розпатлане волосся виблискувало проти сонця, а блакитні очі додавали невинності. Перетнути ворота він не намагався, як і заговорити з кимось зі школи, а ще він зовсім не цікавився будівлями на території Метеролісу. Просто собі тинявся.

Але другого разу все було по іншому, - тоді Аніка взагалі не пам’ятала про нього. Була глибока ніч і шелестіння з лісу стали настільки сильними, що вона вже хотіла вирушити до інших вартових, переступивши через свою гордість. Між шурхотінням почулися кроки,- саме тоді дівчина взяла всю свою волю докупи і підійшла ближче до воріт, сподіваючись побачити найгірше,- якогось монстра чи агента. В неї навіть трохи затрусилися коліна, але цього Аніка нікому не розповість. Але там виявився він, той самий хлопець, який сонячного дня тинявся біля воріт,- Ян Кастіло. Він знову не пробував перетнути ворота чи щось таке,- просто крутився собі біля воріт, розглядаючи і їх і Аніку.

- Тобі що клепки бракує ? Ти хто такий ?- розлючено питала його дівчина, тримаючи в руках сигнальний ліхтарик в разі чого. По правді, вона одразу мала б ним скористатися аби не бути самій в такій ситуації, проте Аніка ще не хотіла його використовувати. В силу свого підліткового максималізму вона була певна, що дасть ради собі сама, адже тут, біля воріт, був всього лиш худий підліток.

- Я просто ходжу тут. Біля воріт не заборонено знаходитись,- спокійно та повільно відповів хлопець, розжовуючи слова. Ніби говорив з мало розумною особою.

- Я повідомлю про тебе іншим вартовим, от що. Скажу, що ти знаходишся тут і в день та вночі,- напирала своє Аніка. Повідомляти вона не хотіла, але полякати точно хотіла.

- То й що ? Я ж не порушую правила вашої мудрої школи, повідомляй на здоров'я,- спокійно махнув рукою він.

- Он воно як. Не порушуєш. Тоді який сенс тут обиватися ?- злилася Аніка. Звичайно, в певній мірі цей негідник був правий.

- А тому що вдома мені нудиться,- веселився Ян.

- Де ти живеш ?- серйозно запитала його Аніка, нахиляючи голову вперед.