Розділ 4.

Валерія

На перший погляд у цьому чоловікові не було нічого особливого. Темний одяг, звичайне взуття — типовий міський перехожий, яких щодня зустрічаєш десятками.

Та варто було мені придивитися до його обличчя, як кров похолола в жилах. Губи незнайомця неприродно викривилися. Кутики рота поповзли в боки, розтягуючись дедалі ширше, аж поки ця страхітлива подоба усмішки не зайняла мало не половину його обличчя.

Охоплена страхом, я позадкувала, різко розвернулася й, мало не врізавшись у скляні двері кав'ярні, тремтячими руками вчепилася в ручку і буквально ввалилась усередину. Щоправда, примудрившись при цьому, перечепитися через один із гарбузів, які стояли біля входу як геловінський декор.

Зойкнувши, я замахала руками, намагаючись утримати рівновагу, й ухопилася за край барної стійки, що тягнулася вздовж скляної вітрини обабіч дверей. За нею на високих стільцях сиділи двоє дівчат-студенток із чашками гарячого шоколаду в руках. Обидві тепер спантеличено витріщалися на мене.

— Вибачте, — буркнула я.

— Лєрко, привіт! Ти чого? Виглядаєш, наче привида побачила! — Почувся голос Віруні, моєї напарниці по зміні.

Вона теж спантеличено дивилася на мене, завмерши з ганчіркою в руці, якою, очевидно, щойно витирала столик.

— Нічого, я… Е-е… Просто там… — Пробурмотіла я, вказуючи в бік вулиці й злякано зазираючи крізь вітрину кав'ярні.

Та на тротуарі вже нікого не було. Я з острахом підійшла ближче й мало не прилипла носом до скла, оглядаючи вулицю. Але того моторошного чоловіка ніде не було.

Вулицею лише неквапливо снували випадкові перехожі, які виглядали абсолютно буденно. Жодних страхітливих облич.

— Просто там що? — Зацікавлено перепитала Віруня, теж зазираючи крізь скло.

Як, і тих двоє студенток, які, на щастя, зараз були єдиними відвідувачками нашої невеликої кав'ярні й стали мимовільними глядачками цієї незручної сцени.

— Та якийсь ненормальний! Стояв посеред вулиці й витріщався на мене. От я й злякалася, — відповіла я, розповідаючи лише ту частину, того що трапилося, котра звучала адекватно.

Бо казати Віруні, що той чоловік усміхався, наче огидний гоблін із жахастиків, я наміру не мала. Досвід дитинства навчив мене, що коли ти бачиш щось дивне, те чого не бачать інші, тут можливі лише два варіанти: або люди думатимуть, що ти або брешеш, або, що в тебе не всі клепки на місці.

Тому сказати правду, враховуючи, що я й сама не була впевнена в тому, що побачила, було вкрай поганою ідеєю. До того ж Віруню я знала всього кілька місяців. І хоч подругами ми з нею не були, зате як колеги по роботі мали чудові стосунки. І мені зовсім не хотілося псувати їх своїми дивацтвами, які раптом знову почали проявлятися.

— Це котрий? — Знову запитала Віруня, оглядаючи вулицю біля кав'ярні.

— Його вже немає, — ніяковіючи, відповіла я й глибоко вдихнула, намагаючись вирівняти дихання.

— Може, той чоловік хотів щось в тебе запитати? Лєро, ти, мабуть, просто перевтомилася. Казала тобі, не варто було погоджуватися ще й минулих вихідних працювати. От тобі тепер і ввижається усіляке, — нахмурившись, промовила Віруня.

Вона відійшла від вікна й знову взялася протирати столик.

— Можливо, й так. Цих вихідних не працюватиму, — не стала заперечувати я.

І щоб змінити тему, прямуючи до підсобки переодягнутися, додала:

— А де Сергій з Євою?

Сергій та Єва працювали в ранкову зміну, оскільки навчалися на останніх курсах і пари в них, навпаки, були після обіду. Нам усім такий графік чудово підходив, а для власниці головним було те, щоб у кав'ярні працювали люди, робота яких її влаштовувала.

— Та я швидше прийшла, останньої пари не було, от Сергійко з Євою і поспішили здати зміну й понеслися в свій універ, — відповіла Віруня, швидко глянувши на мене, і в її сірих очах промайнула підозра.

— Гаразд, я піду перевдягнуся, — кивнула я й поспішила в підсобку.

Мені завжди ставало не по собі, коли на мене дивилися отак, як на дивачку.

На щастя, більше до теми того чоловіка ми з Вірунею не поверталися. Відтоді, як я його побачила, минуло вже години зо три. Липкий страх від цієї зустрічі поступово відступив, і я вперто намагалася переконати себе, що побачене справді було наслідком перевтоми. Можливо, Сора й Віруня таки мають рацію?

Сьогоднішня п'ятнична зміна була на диво спокійною. Мабуть, завдяки сонячній погоді. Відвідувачів було небагато, і ми з Вірунею насолоджувалися цим затишшям, теревенячи про своє.

Та чомусь моя інтуїція настирливо шепотіла, що мені не привиділось. І я щосили намагалася не дослухатися до цього дивного, дратівливого передчуття.

— Мигдальний сироп закінчився. Я принесу,  — кинула я Віруні, виринувши з думок і зачинила тумбу, в яку щойно зазирала.

— Оке-е-ей, — протягнула Віруня, гортаючи стрічку в інстаграмі й навіть не відриваючи погляду від екрана.

Я саме зайшла до підсобки, ввімкнула світло, й ковзнула поглядом по полицях, коли дзвіночок над дверима дзенькнув, сповіщаючи про нового відвідувача.

— А ось він, — буркнула я собі під ніс, помітивши пляшку з потрібною етикеткою й краєм вуха чуючи, як напарниця неголосно приймає замовлення.

Я дістала сироп і попрямувала назад до зали. Повернувшись за стійку, я поставила пляшку з сиропом біля кавомашини.

— Валеріє, у нас замовлення — подвійне еспресо без цукру, — гукнула Віруня, побачивши мене.

Я мимоволі скривилася. Ніколи не розуміла людей, які добровільно п'ють цю концентровану гіркоту.

— Зараз буде, — кинула я, навіть не глянувши на відвідувача.

— Я не поспішаю, — пролунало у відповідь.

Голос був несподівано гарний. Бувають такі тембри, від яких ніби струм пробігає шкірою. І цей був саме таким. Глибоким, спокійним, але водночас із якоюсь незрозумілою холодністю.

Я мимоволі підняла голову, не зумівши стримати цікавості й не глянути на власника цього голосу. По той бік стійки стояв високий темноволосий хлопець. Густе волосся було коротко вистрижене на скронях, а зверху трохи довше.. Правильні, майже різкі риси обличчя, виразні вилиці, пряма лінія носа й чітко окреслене підборіддя робили його зовнішність незвично привабливою.