Розділ 3.

Валерія

Я з усіх сил намагалася тримати очі широко розплющеними й не позіхати, слухаючи лекцію з біохімії на останній сьогодні парі. Читав її один із найіменитіших професорів нашого університету — Веніамін Семенович. Людина надзвичайно мудра, от тільки ораторське мистецтво явно не було його сильною стороною.

Попри всю цінність інформації, яку він нам віщав, робив це Веніамін Семенович, вкрай занудно. Монотонно гугнявив про біохімічні процеси в організмі тварин, час від часу поправляючи окуляри. Тож сприймати почуте й при цьому не заснути чи бодай раз не позіхнути було завданням не з легких.

Бо якщо Веніамін Семенович помічав подібне неподобство, можна було одразу привітати себе з перескладанням наприкінці семестру. А якщо до всього студент ще й не мав конспектів — то автоматично й у наступному. Бо професор був натурою доволі чутливою.

Тож, враховуючи, що спала я не так уже й багато, а відпочивала ще менше, ця лекція зараз діяла на мене краще за будь-яке снодійне. Хоча, зважаючи на сьогоднішній сон…  мабуть, навіть краще було, коли я спала мало й без жодних сновидінь. 

Я мимоволі здригнулася, згадавши ту маячню, яка мені наснилася. Зате це допомогло розвіяти дрімоту, що мене огортала.

— На цьому сьогодні завершимо, — нарешті промовив Веніамін Семенович, повільно знімаючи окуляри. 

— Хоча, судячи з ваших облич, більшість із вас припинила сприймати інформацію, навіть не почавши.

Він зневажливо пирхнув, обвів аудиторію поглядом і взявся складати свої папери. 

— На наступне заняття чекаю від кожного доповідь на тему: "Роль ферментів у метаболізмі тварин". Обсяг — не менше п'яти сторінок. Дурниці з інтернету читати не стану. Мені потрібна самостійна робота, а не демонстрація вашого невміння користуватися власним мозком. — Додав він.

Аудиторією прокотилося приречене зітхання.

— Можете бути вільні.

Підсумував професор і вийшов з аудиторії.

Я полегшено видихнула. Ще хвилин десять його монотонного бубоніння — і мене можна було б виносити з аудиторії разом зі стільцем. І навіть згадка про дивний сон уже б не допомогла.

— Ну нарешті. Ще трохи, і я б почала молитися за його раптову втрату голосу, — почулося поряд.

Я мимоволі усміхнулася. Ця гостра репліка належала, звісно ж, нікому іншому, як Сорі. Моїй, власне, єдиній подрузі.

Бо з друзями в мене якось не склалося ще з дитинства. Однолітки мене цуралися, а іноді й відверто боялися. І все через те, що, будучи дитиною, я мала необережність розповідати їм про свої сни. Про дивовижні світи, незвичайних істот і… монстрів, які, як мені тоді здавалося, були цілком справжніми.

Мене називали брехухою, вигадницею та фріком.
Мама ж запевняла, що в мене просто надто бурхлива уява. Те саме казав і дитячий психолог, до якого вона мене відвела і який зрештою виписав мені заспокійливе.

І я роками переконувала себе, що вони мають рацію. Що я звичайна дівчинка, а все побачене уві сні — лише витівки моєї уяви. Згодом сни справді припинилися. Аж до тепер... Я мимоволі поморщилася, відганяючи неприємні спогади, й повернула голову до подруги.

— Соро, та досить тобі. Мисли позитивно, — промовила я, підхоплюючи з підлоги сумку й запихаючи туди ручку та конспекти.

— Запросто. Цей професор колись помре, — саркастично хмикнула вона.

— Соро!

— Що? Це ж позитивний прогноз. Для студентства, — байдуже знизала плечима подруга.

— Ага, дуже, — зітхнула я, застібаючи блискавку сумки.

Іноді мені здавалося, що Сора народилася вже з невдоволеним виразом обличчя та готовою гострою відповіддю на будь-яке запитання.

Ми познайомилися на першому курсі. Не скажу, що наша дружба почалася з першого погляду. Сора взагалі не належала до тих людей, які легко заводять знайомства. Вона була досить замкнутою, а її прямолінійність часом межувала з відвертою грубістю. Хоча й мене тепер особливо товариською назвати було важко. Мабуть, саме тому ми й порозумілися.

Попри свою вічну невдоволеність, Сора виявилася напрочуд надійною подругою. Вона ніколи не говорила того, що від неї хотіли почути, не розсипалася в компліментах і терпіти не могла порожніх балачок. Зате якщо вже обіцяла допомогти — допомагала. Навіть якщо при цьому не припиняла бурчати.

Зовнішність у неї була не менш примітною, ніж характер. Своїми тонкими рисами обличчя, темними мигдалеподібними очима, густим чорним волоссям, як і незвичним для нашої країни ім'ям, вона завдячувала батькові-корейцю, який колись приїхав до України навчатися, закохався в українку й вирішив залишитися тут назавжди.

Втім, Сора, здається, вирішила, що природної виразності їй замало, тому доповнила її власним баченням прекрасного. А саме чорним одягом, масивними черевиками, срібними прикрасами та незмінними темними стрілками на очах. Навіть нігті в неї були чорними й гострими, як її сарказм.

Усе це разом із її звичним незворушним виразом обличчя створювало враження, ніби вона щойно повернулася з похорону. І була страшенно незадоволена тим, що покійник виявився не тим, на кого вона розраховувала.

— Ні, ну серйозно! Він постійно бубонить собі щось під ніс і при цьому вважає, що він бог біохімії, — знову промовила Сора, запихаючи зошит у рюкзак.

Я вже відкрила рота, щоб їй відповісти, коли нашу не надто приємну розмову перервали.

— Соро!

Повз студентів, які поволі виходили з аудиторії, до нас прямував Ярік — хлопець із третього курсу, який, будучи повною протилежністю Сори й душею будь-якої компанії, уже близько року намагався підбити клинці до моєї подруги. Я не стримала смішка, побачивши, як вона мученицьки закотила очі.

— Чого тобі, блаженний? — Буркнула Сора, закидаючи рюкзак на плече.

— Привіт, Лєро! — Кинув мені хлопець.

Я кивнула у відповідь.

— Ну чого одразу так непривітно? — Ніяково усміхнувшись, запитав він у Сори.

— Яріку, у тебе є рівно десять секунд, щоб сказати, чого хочеш, перш ніж я почну шкодувати, що не народилася глухою.