Розділ 2.

Валерія

— Валєрко! У мене зараз голова від твого триклятого будильника лусне! Сонце встало, а ти все прохолоджуєшся! Ото молодь пішла — аби поспати! — Почувся невдоволений голос тітки Люби, дружини мого дядька. Тож, якщо розібратися, тіткою вона мені, по суті, й не була.

Жінка стояла на порозі моєї кімнати, роздратовано поправляючи бігуді, щільно накручені на своє вибілене волосся, й міцніше затягуючи пояс світлого махрового халата  з ідіотським принтом ядучо-рожевого кольору у вигляді  круглих свинок.

Я відчула, як усередині розливається роздратування, тим самим розвіюючи моторошні відчуття після того лячного сну. Нарешті більш-менш рівно видихнувши, я встала з ліжка й, розвернувшись до тітки Люби, відповіла:

— Мене звати Валерія. Може, ви таки колись нарешті запам'ятаєте? 

— І одразу не почула я той самий триклятий будильник, бо виходжу о восьмій ранку, а повертаюся об одинадцятій вечора. — Якось хрипко додала я і, з-під лоба зиркнувши на жінку, почимчикувала до шафи.

— Валерія вона… Скажіть, будь ласка! Та я тебе ось із такого знаю! — Фиркнула тітка Люба, жестом показавши нижче коліна. 

— І ти ще не доросла, щоб величали тебе так? Чудне ім'я в тебе! Мати — Олена, твоя чудна була, і ти чудна! Хоч і рідна по крові з Миколою, та зовсім не вдалася в їхній рід, бо й на Олену ти не схожа. Очевидно, пішла у свого горе-татуся! — Роздратовано блиснувши очима, фиркнула тітка Люба.

— Вдячна маєш бути, що ми взяли тебе, а не по дитбудинках тинялася! Рано вона, бачте встає! А ти як гадала? Що працювати не треба буде? Ми з Миколою з юних років гаруємо, і нічого! — Повчально закінчила тітка Люба, вперши руки в боки й випнувши вперед свій пишний бюст, обтягнутий тканиною халата.

Я стиснула губи, щоб стримати гостру відповідь, яка вже крутилася на язиці. Раптом десь у глибині квартири голосом Олега Винника заволав телефон тітки Люби, і вона поспішила коридором, наостанок гримнувши дверима моєї кімнати.

Я втомлено зітхнула, відчинила шафу, витягнула одяг і задумливо зазирнула в дзеркало, закріплене на її дверцятах.

Звідти на мене поглянула бліда з темними колами під очима, худорлява дівчина середнього зросту. Я відкинула від обличчя пасмо світло-русявого, майже білявого волосся, яке воліла стригти в подовжене каре трохи вище плечей. З дитинства воно було в мене прямим, але досить густим, а возитися з надто довгими пасмами та зачісками не було ні бажання, ні часу. Тому такий варіант мене абсолютно влаштовував.

Я задумливо придивилася до свого обличчя. І справді, я не була схожа ні на маму, ні на дядька Миколу, ні на інших маминих родичів, яких я знала.

Мама та її брат були кароокими, темноволосими, з гострими рисами обличчя. Я ж… Мала світлу шкіру, м'якші риси й великі, трохи видовжені очі з ледь піднятими зовнішніми кутиками. Їхній колір узагалі був окремою темою для обговорення.

Тітка Люба називала його болотяним, а от мама завжди казала, що в мене надзвичайно рідкісні зелені очі. І справді, залежно від освітлення вони могли здаватися то оливково-зеленими, то золотаво-карими...

Єдине, що я точно успадкувала від мами, — це губи. Такі ж пухкі, з ледь опущеними кутиками, через які навіть у гарному настрої я іноді мала трохи невдоволений вигляд.

І що з того, що я не особливо схожа на свою маму? Звичайна в мене зовнішність, й ім’я звичайне. Нічого чудного! Та в тітки Люби, як і в мого дядька, був свій світогляд.

Моя мама справді не була схожа на свою рідню. Вона була творчою особистістю, займалася розписом кераміки й була майстринею зі своїм особливим баченням прекрасного.

Мама була молодшою за дядька Миколу й, наскільки мені було відомо, її народження не надто входило в плани моїх бабусі та дідуся. Вони завжди хотіли сина, а коли той уже був, особливої потреби в донці, мабуть, і не бачили. Тож не дивно, що квартиру свою залишили саме йому, вважаючи, що моя мама і так вийде заміж та й піде до чоловіка.

От тільки мама заміж так і не вийшла. Натомість закохалася в мого батька, якого звали Валерій і на честь якого, власне, назвала мене. Від чого я була, м'яко кажучи, не в захваті. Особливо коли тітка Люба вкотре перекручувала моє ім'я на свій лад.

Про батька я знала небагато. Він був родом звідкись здалеку, не мав тут ані родичів, ані особливого майна. Здається, мама якось обмовилася, що він працював психотерапевтом. Коли вона дізналася про вагітність, вони вже готувалися до весілля, та незабаром мій дорогий татусь безслідно зник. Усі родичі були переконані, що він просто кинув вагітну наречену, і, відверто кажучи, я теж.

Лише мама вперто повторювала, що все не так як здається, і навіть не намагалася влаштувати своє особисте життя. Казала, що другого такого кохання в неї вже не буде. А на мої розпитування про батька завжди відповідала, що ще не час. От тільки цього загадкового “часу” я так і не дочекалася. Коли мені було чотирнадцять, мама загинула під колесами автобуса. За словами очевидців, вона раптово вибігла на червоне світло, наче від когось тікала, і водій просто не встиг загальмувати.

Так я опинилася в родині дядька Миколи, найближчого з маминих родичів і, власне, єдиного з них, хто погодився оформити наді мною опіку. Про що мені не втомлювалася регулярно нагадувати його дружина. Своїх дітей вони з тіткою Любою так і не мали, зате мали велику квартиру, стабільну роботу й непохитний життєвий принцип: “А що люди скажуть?”.

Дядько розклав все по поличках, сказавши, що до повноліття забезпечить мене житлом, їжею, одягом і навчанням, якщо я не створюватиму проблем. І, справедливості заради, слова він дотримав.

Особливої любові я звісно не отримала. Та і ніхто не замикав мене в комірчині, не морив голодом і не змушував ходити в лахмітті, як у плаксивих кіношних історіях про нещасних сиріт. У мене навіть була власна кімната. Найменша у квартирі, але все ж…

Щоправда, я ще на маминому похороні випадково почула розмову тітки Люби, яка була ще тією пліткаркою і доволі корисливою дамочкою, з однією з родичок про гроші, які вони з дядьком отримуватимуть на моє утримання. А ще дядькові, який дуже дорожив репутацією порядного сім'янина, було зовсім не зайвим показати всім, як благородно він прихистив осиротілу племінницю.