Розділ 1

Валерія

Я відчинила двері своєї кімнати й безсило впала на ліжко. В мене був важкий, довгий та виснажливий день. Очі заплющувалися самі собою, руки й ноги гуділи, наче після багатогодинного тренування. Та все, що випало на мою долю сьогодні, було частиною того, що чекало на мене практично щодня.

Пари в універі, додаткові заняття, робота в кав'ярні, година дороги додому в набитій вщент маршрутці, під час якої я намагалася хоч щось запам’ятати зі своїх конспектів, адже на бібліотеку часу не залишалося.

Романтика студентського життя? Навряд. Принаймні в чужих історіях студенти чомусь завжди встигали ходити на вечірки, закохуватися, сваритися через дрібниці й пити каву в затишних кав'ярнях. Моє ж життя тепер складалося переважно з дешевої кави з автомата, постійного недосипу, думки чи вистачить мені грошей до кінця місяця й бажання послати все до біса.

Але я не могла дозволити собі таку розкіш. Бо якщо я хотіла вирватися з болота, в якому загрузла, мені потрібні були диплом, хороша робота й власні гроші. І найголовніше — можливість займатися тим, чого хочу саме я. Вивчитися на ветлікаря, можливо колись відкрити власну клініку й допомагати тваринам.

Бо тварини іноді набагато щиріші за людей, і з ними все значно простіше. Якщо тварині боліло, вона не вдавала, що все гаразд, не вимагала від тебе неможливого й не дорікала, що ти недостатньо стараєшся.

Відчуваючи, як починаю відключатися, я з останніх сил підвелася, скинула сумку й верхній одяг і натягнувши піжаму, залізла під ковдру.

Крізь туман сну, який уже починав затягувати свідомість, наче пелена, долинали відголоски якогось шоу, що дивились дядько і його дружина в дальній кімнаті, й монотонне цокання годинника з передпокою.

Тік-так, тік-так… За мить, остаточно заколисана годинником, я провалилася в сон. Причому провалилася буквально…  Ніби полетіла в якусь глибоку заячу нору… Як в казці про Алісу в Країні Чудес.

Мабуть, коли була дитиною, я даремно так захоплювалася нею, перечитуючи безліч разів. Мені завжди здавалося, що між нами з героїнею цієї казки, є щось спільне. Бо, зрештою, мені теж казали, що я дивна.

Та я не бачила снів уже кілька років… А якщо точніше, просто не пам 'ятала їх, особливо після того як втратила маму п'ять років тому. І так було до сьогодні… 

Нора, довгим тунелем якої я летіла, раптом різко обірвалася, і я гепнулася на якийсь дивний, м'який мох із блакитним відливом. Тілом пробіг глухий біль від зустрічі із землею. На диво реальний, як для сну.

Ледь застогнавши, я підвелася й, обтрусивши долоні, примружилася. Довкола панувала напівтемрява, яку розсіювало якесь незрозуміле золотаве світло.

Я озирнулася й вражено видихнула. Господи, мабуть, я не просто сплю… Я марю! І, схоже, що зараз в мене гарячка.

Я опинилася наче під корінням гігантського дерева, широкий стовбур якого тягнувся кудись угору, створюючи наді мною щось схоже на безкінечний купол.

Золотаве світло лилося від тонкої енергетичної нитки, яка струменіла згори того купола й губилася серед безлічі покручених, переплетених між собою коренів. Нитка здавалось бриніла, видаючи слабке мелодійне дзеленчання, яке ніби кликало мене вперед.

І я, сама не розуміючи чому, просто не в силах опиратися, рушила до неї. Зупинившись, я бездумно простягнула руку. Пальці торкнулися золотої енергії, і наступної миті тілом пробігли тисячі дивних мікрострумів, і я злякано відсмикнула руку.

Нитка засяяла яскравіше і розсипалась на сотні… Ні, тисячі таких самих ниток, одні кінці яких заструменіли угору, а інші впивалися в коріння дерева.

І тоді переді мною почали з'являтися безліч невеликих округлих віконець. Я вражено видихнула… У кожному з них, наче уривки з фільмів, миготіли абсолютно різні картини.

В одному я побачила милу русяву дівчинку, яка сиділа посеред залитої сонцем галявини й весело сміючись гралась з маленьким пухнастим цуценям.

У сусідньому віконці якийсь чоловік у діловому костюмі судомно копирсався в купі документів і невдоволено буркотів:

— Договір… Де ж цей договір?!

Я перевела погляд далі. Там літня жінка, усміхаючись в оточенні, очевидно, своєї родини, сиділа за накритим столом, на якому стояв красивий святковий торт.

Я розгублено кліпнула. Що за маячня?

Я глянула на наступне віконце й ледь не пирснула від сміху. Величезний рудий кіт у краватці сидів за директорським столом і суворо щось пояснював чоловікові, який винувато стояв перед ним, опустивши голову.

Мабуть, мій мозок остаточно вирішив, що після важкого дня нормальні сни мені не належать.

Я зробила кілька кроків уперед, зачаровано розглядаючи дивні віконця, що мерехтіли серед переплетеного коріння. Їх ставало дедалі більше.

Одні спалахували яскравіше, інші тьмяніли й зникали, поступаючись місцем новим. Здавалося, вони жили власним життям.

— Хто ти та як сюди потрапила?! — Раптом почувся за моєю спиною розгніваний чоловічий голос.

Я здригнулася від несподіванки й різко обернулася. Переді мною стояв чоловік поважного віку з акуратно підстриженими сивими вусами й зачесаним назад таким самим сивим волоссям. Він був одягнений у щось на кшталт темно-синього оксамитового камзола, з-під якого визирав комір білосніжної сорочки.

Старий ковзав по мені прискіпливим поглядом, поклавши руки, на яких блищали кілька коштовних перснів, на тонку чорну тростину, на котру він, власне, й спирався.

— Я… я не знаю. Я ж просто сплю, — сама не розуміючи, навіщо виправдовуюся, пробелькотіла я.

Обличчя чоловіка раптом змінилося. На ньому проступив неприхований подив.

— Ти знаєш і впевнена, що спиш?.. — Пробурмотів він, схоже, більше до себе, ніж до мене.

— Ну так… Інакше як би я розуміла вас? — Спантеличено відповіла я, раптом усвідомивши, що старий говорить зовсім не українською.

Але я його розумію! Ба більше — відповідаю! І взагалі, що тут такого, що я усвідомлюю, що вся ця маячня — лише витвір фантазії мого втомленого за день мозку?