XXIX. Фрагмент минулого Велора.

Видіння Алнеї

Я — Алнея. І я спостерігала за всім цим, ніби крізь шовковий серпанок сну, що тремтить між реальністю і мрією. Я не була там — не торкалася холодної землі босими ногами тієї ночі, не тримала зброю у руках, не відчувала на шкірі подих магії. Але бачила. Я була свідком, розірваним нитками часу.

Ніби чужа пам’ять ожила в мені, мов тінь минулого, що повернулась.

Я бачила Велора — його очі, палаючі рішучістю і болем, його постать, що стояла серед палаючих уламків і розбитих тіней. Я бачила останню битву Сторожів Сутінок.

Це було у дні осіннього рівнодення — в той час, коли день і ніч зустрічаються на межі, і світ завмирає в нерухомому балансі між світлом і темрявою. Саме тоді відбулася ця остання битва старого покоління. Бій, що вирішував не лише долю людства, а й вічний хід самого світу.

Маг Альт, осліплений палючою жадобою, прагнув зламати цей тендітний баланс. Йому замало було лише сили — він жадав безмежної могутності. І зібрав армію зі найнебезпечніших створінь: вампірів, перевертнів, магів, відьм і чаклунів, що несуть у собі забуті ген сили ген пам’яті і могутності їх родів.

У день, коли сонце востаннє торкалося осіннього горизонту, він розпочав ритуал, який мав дарувати йому абсолютну владу.

Та Сторожі Сутінок не могли це допустити.

Вони зібрали не численні сили — а тих, чиї серця залишилися вірними. Тих, хто обрав рівновагу замість руйнівної сили. Вони знали — шанси малі. Але віра була їхнім мечем.

Серед них були три Сторожі сутінок, декілька: магів перевертнів, вампірів, цілителів, людей. Я впізнала Велора. Він був іще молодим. Я не тільки його бачила, але іще і відчувала його емоції та почуття. Його слабкість — любов. Ліарель. Його сила — магія. Вона була його світлом у безодні темряви, цілителькою з ніжною усмішкою і поглядом, що міг роззброїти найжорстокішу бурю. Вона не покинула його — пішла на бій разом з ними.

Увечері того ж дня маг Альт влаштував бал у своєму похмурому маєтку. Свято, що було пасткою для гостей, яких він запросив. Зібравши представників усіх видів, а саме перевертнів, вампірів, людей, чаклунів. Він прагнув забрати в них крихту душі, краплю крові, іскорку сили. Щоб наповнити кубок крові вампірів,з’єднати 12 кристалів із могутніх родів магів, чаклунів і відьм. Та з’єднати волосся самих сильних перевертнів. Та забрати людську душі. І поєднати все в собі. І тоді маг Альт стане не переможним навіть Сторожі йому не завадять. Тому це був їх останній шанс. Деякі гості не змогли потрапити на бал, завдяки сторожам і їх помічникам. Але основна частина гостей все таки прибула.

Тому Сторожі проникли туди, як гості. І коли настав момент — викрили його підступний план.

Паніка розірвала залу. Багато хто з присутніх повтікали. Але не всі.

Ті, хто залишилися, стали на бік Альта.

Але Сторожі Сутінок не впали духом, не зрадили.

Вони билися не за себе — за рівновагу, за світ, який сам себе не врятує. Кожен їхній удар був наче печатка на скрижалях долі. Сторож з дарами перевертня бився з собі подібними застосовуючи свою силу, вправно долаючи них один за одним. Сторож з даром від вампіра, застосовував силу гіпнозу, телепатії , та використовував звукову хвилю, яка впливала на його подібних тобто вампірів. А Сторож і маг Велор використовував силу магії кристалів, змов, стихій та поєднував все в бойову магію щоб долати ворогів. Втрати були з обидвох сторін, але сторожі поки що перемагали. Ось коли Альт залишився майже сам по один бік бою, а по інший Сторожі Сутінок і Алнея.

Загнаний у кут, маг Альт вирвав із темряви силу, якої не мало існувати у світі. Він випустив її, немов прокляття, і двоє Сторожів впали — не зраджені, не зломлені, а стоячи, тримаючи останній подих. Вони прорахувалися і не дізналися про те що він знайшов такий рідкісний артефакт, може вбити Сторожів Сутінок. Поки Альт направляв силу артефакту на знищення двох Сторожів Сутінок.

Велор зібрав увесь біль, усю силу і міць, а також присутність коханої, весь гнів світів. І вдарив — не мечем, не закляттям, а чимось більшим. Світлом, у якому жила любов. Темрявою, що більше не ховалась. Рівновагою.

Альта знищено. Його армія розсипалась, мов попіл.

Ліарель… Вона не впала. Вона залишалася поруч до самого кінця.

Але один з ранених союзників Альта вдарив магічно хвилею в Ліарель, а сам залишив рештки свого життя. Вона була смертельно раненою і поступово втрачала життєві сили. Почала падати. Велор підхопив її на руки, обійняв її і пригорнув її до себе.

— Ми перемогли. Зберегли балан. - мовила вона

— Це зараз не так важливо, моя Ліарель. Я кохаю тебе не залишай мене — шепотів він, обіймаючи її, як надію.

Її усмішка була тихою, очі — сповнені світла.

— І я тебе! Я буду жити у твоєму серці. Тримай моє світло, Велоре… Іди далі. Для всіх нас.

Велор поцілував її в останнє. Обійняв все дужче.

Після того, як полум’я згасло і зорі знову засяяли, залишився лише він.

Велор закричав від душевного болю, так що земля здригнулася і вітер підняв бурю. Через деякий час він вгамував бурю в середині себе і природа заспокоїлася.

Велор не зміг врятувати двох своїх побратимів, кохану. Це завдавало йому нестерпного болю. Велор хоч фізично залишився живий, але душею помер в той же день.

Та ніхто з них не впав духом. Ніхто не зрадив. Вони — не жертви. Вони — фундамент.

Їхня вірність — непохитна. Дух їхній — цілий.