XXVIII. Літнє сонцестояння.

Ранок прийшов не як завжди. Повітря було густим від квіткових ароматів, а спів птахів лунав по-особливому — урочисто, ніби сам ліс знав: сьогодні станеться щось важливе.

Алнея прокинулася ще до світанку. Десь за стінами хатини шелестіли листя й шаруділи трави — усе навколо готувалося до свята. Велор уже не спав. Він медитував у тиші, наводив лад у своїй бібліотеці, переглядав давні книги із заклинаннями, вибирав кристали для ритуалу, готував артефакти й святковий одяг. Його рухи були неквапні, але точні, наче він не просто готувався — прощався.

Коли настав час, він одягнув темно-синю мантію з вишитими срібними символами, узяв свій посох — той самий, що досі ніколи не використовував у навчанні — й пішов у ліс. Алнея, почувши, як за ним зачинилися двері, вдяглася в білий каптан і рушила слідом.

Велор чекав на неї на узліссі.

— Готова? — тихо запитав він, не обертаючись.

— Так, — відповіла вона. Голос її був тихий, але сповнений рішучості.

Вони рушили вглиб лісу. Стежка була вистелена світними пелюстками — ніби сама природа вшанувала свято. Кожне дерево схиляло гілки, вітер нашіптував щось ніжне, а лісова тиша здавалася глибшою, ніж будь-коли.

Вони дістались місця, схованого магією від сторонніх очей. Велор читав стародавні закляття, доторкаючись до рун, вирізьблених у камені, — кожна з них пробуджувалась і палахкотіла світлом. Нарешті остання руна спалахнула — і перед ними відкрилася галявина, залита золотим сяйвом, з тихим струмком, що виводив мелодію рівнодення. Поруч, на висхідному камені, висів оберіг — кристал із бурштиновим серцем.

— Це — ядро моєї сили, — промовив Велор. — Але воно більше не повинне бути моїм. Я прожив життя, тримаючи рівновагу. Тепер — твоя черга.

— Але ж… ти втратиш усе? — пошепки спитала Алнея.

— Ні, — відповів Велор з легкою усмішкою. — Я здобуду волю. І залишуся, як тінь Сутінків, що колись існував. Я буду поруч, у твоїй магії. Якщо захочеш поговорити чи отримати пораду — ти знайдеш шлях. Ти дуже талановита і винахідлива. Повір, я знаю, що кажу. Бо людям без таланту важко вчитися магії. А з тобою — легко... Бо це твоє... Твій шлях.

Для Велора Алнея стала наче рідна донька. Донька, якої в нього не було. За такий короткий проміжок часу ця зовсім незнайома жінка стала близькою. Але він пам’ятав, що не можна занадто близько підпускати людей до свого життя — бо потім можна дуже легко втратити їх, а пустоту ніщо не зможе заповнити.

— Дякую за віру в мене, вчителю! Вона мене надихає.

Велор мовчки махнув рукою і запалив багаття, вогники в якому почали танцювати, немов живі. Струмок тихо дзюрчав, птахи затихли в очікуванні, а повітря ніби затремтіло від передчуття чогось сакрального. Велор розклав кристали по колу.

— Ставай навпроти, — промовив він.

Алнея ступила в коло. Її кристал на шиї запульсував у такт пульсу землі. Велор поклав одну руку їй на груди, в ділянці сонячного сплетіння, іншу підняв до неба — й почав проголошувати слова, яких не було в жодній книзі. Вони звучали як молитва, як заклик, як передача сутності:

— Сили, що жили в мені, перейдіть до тієї, хто гідна. До тієї, хто обрала не владу, а служіння. Не могутність, а відповідальність. Прийми, Алнеє, мою суть — не як тягар, а як вогонь, що освітить твій шлях.

Вона відчула, як енергія вливається в неї — тепла, пульсуюча, глибока, наче хвиля життя.

Кристал між ними засяяв, світ навколо завмер. Сили переливалися з однієї душі в іншу — плавно, як вода, нестримно, як вітер. Велор знемагав — прощався зі своєю суттю. Алнея ледве витримувала потік.

Нарешті світло згасло. Велор опустився на коліна — спокійний, з усмішкою. Його посох розсипався на срібний пил, що злетів у небо.

Алнея стояла посеред кола. Її очі світилися бурштином. На шиї — новий кристал, у якому об’єдналися її сила й сила вчителя. Один, нерозривний.

— Тепер ти — повноцінна Маг Балансу. Все, що було моє, тепер є твоє по праву, — прошепотів Велор. — Моя місія завершена.

Його тіло поступово розчинилося в сонячному промінні, залишивши по собі лише сріблясту хмарку і ледь чутний голос:

— Я вірю в вас...!

Алнея довго стояла мовчки. Потім опустилась на одне коліно, доторкнулася до землі — вдячна, зобов’язана, сповнена сили.

— Я збережу те, що ти передав. І буду гідною Сторожем Сутінків.

Сонце піднімалося, огортаючи світ теплом нового дня. Літнє рівнодення настало — нова епоха Сторожів розпочалась.

Алнея зробила крок — але світ раптом хитнувся. Надмір енергії, переданої їй, вирвався зсередини. Останнє, що вона побачила — золотаве світло й коло кристалів, що палахкотіло.І потім — темрява. Вона знепритомніла.