XXVII. Завершення навчання.

Дні у лісі минали стрімко. Час не рахувався там, де душа змінювалася швидше за тіні на землі.

Алнея вчилася щодня — трави, зілля, мова вітру, звуки води. Але найбільше часу Велор віддавав тому, що він називав "внутрішнім клинком" — бойовій магії.

На галявині перед хатиною завжди пахло димом і розпеченим каменем. Велор малював магічні знаки на повітрі, а Алнея повторювала за ним — то з вогнем у руках, то з вітром у жилах. І кожного разу ставала трохи точнішою. Швидшою. Сміливішою.

Сьогодні — останній день навчання.

Велор стояв на галявині, дивився на неї мовчки.

— Ти знаєш, чому я зупинив уроки? — запитав.

— Бо… час іти далі? — Алнея опустила руки. Її долоні ще тремтіли від щойно завершеної вправи з блискавкою.

— Так, — відповів Велор. — Бо все чому я хотів тебе навчити за цей проміжок часу, я тебе навчив. Далі ти сама зможеш йти своїм шляхом.

— Але ж… Я не готова.

Він зітхнув і підійшов ближче.

— Готовність — не відсутність страху. Це здатність діяти, навіть коли боїшся. У тобі вже є все. Магія. Розум. Серце. А тепер — останнє випробування.

Алнея зціпила пальці, вдихнула глибше. Велор зробив крок назад — і здійняв руку.

З повітря, немов із туману, виникли магічні проекції ворогів — швидкі, мов блискавка, агресивні. Вогненні тіні з червоними очима.

— Захищайся! — крикнув він.

Алнея змахнула рукою — і повітря згустилось у щит. Перша тінь врізалася в нього, вибухнувши іскрами. Друга — злетіла в повітря, намагаючись обійти збоку.

— Не аналізуй! Відчувай! — вигукнув Велор.

Алнея вдихнула — і простір перед нею здригнувся. Її кристал на шиї спалахнув, і з долоні вирвався вітер із золотими іскорками — той збив ворогів з ніг, а потім обернувся на гострі списи.

Усе закінчилось за мить. Вогонь згас, тіні зникли. Ліс знову став спокійним.

Велор мовчки підійшов і поклав руку їй на плече.

— Ти не просто навчилася. Ти відкрила себе. Ти — зброя і щит. Ти — Сторожка Сутінків.

Алнея стояла мовчки. Її серце билося швидко, але не від страху. Вперше — від впевненості.

— І що тепер? — спитала вона.

Велор глянув на неї серйозно і промовив:

— Залишився останній, але важливий крок — для мене і для тебе. Завтра, у свято літнього рівнодення, ти отримаєш те, що по праву твоє.

— Вчителю… ти певен? Я не впевнена, що це необхідно...

— Так, я певен. Мій час настав. Я нарешті стану вільним.

— Але як же ми — без вас і ваших знань? Як я далі одна буду опановувати магію?

— Ви впораєтесь. Я вірю у вас. Ти не одна — є ще два Сторожі, і їм допомагають. Вони допоможуть і тобі.

— Але їх тут немає...

— Вони скоро будуть. Ви возз'єднаєтесь. Така ваша доля.

Він усміхнувся і додав:

— А на сьогодні — йдемо відпочивати. Завтра важливий день.

— Гаразд, — сказала Алнея.

Вони пішли до хатини, Алнея з легка хвилювалася. Тому на ніч випила теплого запашного чаю, щоб заспокоїтися і впорядкувати свої думки. Її чекала невідомість, але вона прийняла свою долю і зрозуміла, що страху не місце в її житті. А Велор прощався з нічним небом і сутінками, що вели минулих сторожів з котрих залишився лише він, щоб допомогти нових наступникам зрозуміти себе. На цьому його шлях добігав кінця. Він чекав цього понад 300 років. І тепер він відчув ніби полегшення, що все що він робив було не даремно...

Ліс занурився в нічну пітьму. Зорі переливалися на нічному небі ніби то мовчки між собою говорячи і місяць, що ніби вказував їм напрям і шлях.