XXV. Пробудження третьої Сторожки Сутінок

На околиці міста, яке давно втратило цікавість до минулого, стояла стара бібліотека. Її високі вікна були припорошені пилом, а стелажі — втомлені від тиші. Тут майже не бувало людей. Але сьогодні все змінилося.

Алнея сиділа в глибокому кріслі біля зачиненого вікна, гортаючи сторінки книги, чий запах був давніший за спогади. Раптом десь між полицями пролунало щось схоже на шурхіт — глухий, неприродний, мов подих тіней.

Вона підвелася, обережно ступаючи босоніж дерев’яною підлогою. Звуки вели її вглиб бібліотеки — до старої читальної зали, де давно не горіли свічки.

І саме там вона це побачила.

Серед напівтемряви стояла висока жінка в темному плащі. Її руки світилися тьмяним жовто-синім світлом. Магічні ланцюги, немов живі, звивалися навколо юнака, сковуючи тіло, волю і голос. Його очі благали про допомогу, але він не міг навіть закричати.

— Зупинись! — вигукнула Алнея й кинулася вперед, штовхнувши мага-жінку.

Та похитнулася, впала, але одразу ж підвелася на коліна, блискаючи очима. Її пальці вже тремтіли від люті.

Юнак скористався нагодою: ланцюги ослабли, розтанули — і він, не озираючись, кинувся до виходу.

— Стій, проклятий! — зойкнула жінка, простягаючи руку, але було пізно.

Вона повільно обернулася до Алнеї. Її голос став сипким, зміїним:

— Дурна дівчина… Ти навіть не уявляєш, у що втрутилася.

— Я не могла стояти осторонь, — прошепотіла Алнея. Її серце калатало, але погляд залишався твердим.

— Тепер твоя черга відчути, що таке втрата сили.

Жінка змахнула рукою — і нові ланцюги, вже холодні й пронизані темною магією, з’явилися в повітрі, стрімко оплітаючи Алнею. З кожною секундою вона слабшала. Світ навколо ставав бляклим, як стара фотографія.

— Що... ти… робиш… — встигла прошепотіти вона.

— Беру те, про що ти навіть не знала, що маєш, — прошипіла відьма з кривою усмішкою.

Сили покинули Алнею. Вона впала, мов м’яка лялька. Її подих ледь жеврів. Відьма нахилилася, вдихнула глибоко — ніби вбираючи її енергію — і зникла у спалаху чорного порталу.

Порожнеча.
Тиша.

Та за мить повітря знову затремтіло — і з сутінкового вихору ступив Велор. Його очі відразу знайшли тіло дівчини. Він не сказав жодного слова — лише підняв її на руки, притиснув до себе… і зник так само, як і з’явився.

🌿 Хатина в лісі

Алнея лежала на ліжку, накрита вовняною ковдрою. У хатині було тепло. Пахло полином, сухими квітами й вогнем. Велор сидів поруч, стискаючи в руках глиняну чашу. Поки жінка була безтямна, Велор напував її настоєм для повернення життєвих сил. Він також проводив обряд, що допомагав тілу Алнеї прийняти зміни і зміцнитися. Минуло кілька днів.

Вона ледь чутно зітхнула.

— Нарешті… — прошепотів він і підніс їй чашу. — Пий. Це поверне тобі сили.

— Хто… ви?.. — її голос був слабкий, майже невиразний.

— Той, хто стежив за тобою здалеку. І той, хто врятував тебе, перш ніж ти згасла.
Ти — не просто людина, Алнеє. Ти — одна зі Сторожів Сутінок.

— Сторож Сутінок?.. Я… нічого не розумію.

— Ти обрана. Твоя доля — рятувати інших. І за це ти заплатила, віддавши власне життя. Але натомість отримала інше. Нове.
Ти — як Фенікс. Померла… і воскресла.

Він мовчки дав їй ще трохи відвару, а тоді додав:

— Поки що відпочивай. Твоє тіло має прийняти зміни. Потім, коли відновишся, ми поговоримо — і я відповім на твої запитання. А зараз — відпочивай.

Велор вийшов із кімнати, а молода жінка поринула в сон.