XXIV. Сторожка біля річки

Сонце вже хилилося до обрію, коли вони нарешті дісталися старої сторожки, захованої серед похилих ясенів. Біля підніжжя дерев м’яко котилася річка — спокійна й глибока, вона беззвучно торкалася берега, наче грайлива жінка пестить обличчя коханого.

Сама сторожка була дерев’яною, старенькою, але ще міцною. Дах помітно просів, проте не протікав, а вікна залишалися цілими. Усередині пахло сухими травами, попелом і застарілим спокоєм. Це місце зберігало пам’ять про вікові вартування — про тих, хто стояв на межі між світлом і темрявою.

— Тут безпечно, — мовила Олді, оглядаючи кімнату. — Це старе святилище лісових Сторожів. Колись тут відновлювали сили поранені й очищувалися душі після важких битв.

Івар склав речі біля входу, вдивляючись у сутінки за вікном

. — Тут... дивна тиша. Але ліс не мовчить вороже. Він ніби спостерігає.

— Він нас приймає, — прошепотіла Олі, ступаючи до берега річки, що вже почала сріблитися під першими зорями.

— Поки що, — додав Івар, не зводячи з неї погляду.

Поки Олді готувалася допомогти Ренару, вона попросила Івара назбирати хмизу. Дров біля порога вистачало для вечері, але на ранок знадобиться новий вогонь.

Відновлення Ренара

Ренар лежав на широкій дерев’яній лаві, загорнутий у щільний плащ. Його погляд перестав бути затуманеним — у ньому запанували спокій і холодна ясність. Олді подала йому ще один зміцнювальний відвар, а потім почепила над входом оберіг із кори, сухих ягід та вовчого волосу — захист від чужих очей.

— Ця битва стала твоїм першим справжнім кроком до розуміння своєї сили, Ренаре, — м’яко сказала вона.

— Тепер ти знаєш, яку ціну вона бере натомість.

— Я більше не боюся своєї сутності, — тихо відповів він. — Я вчуся приймати себе таким, яким став. — Пам’ятай: ти не один. Ми поруч. — Я вдячний вам усім... за віру та підтримку. — А ми вдячні тобі, що ти залишився з нами. Тепер відпочивай. Ти це заслужив.

Олді залишила Ренара відновлюватися й повернулася до приготування вечері з тих скромних запасів, що в них лишилися.

Ніч на березі. Двоє

Над річкою спустилася вечірня імла. Олі сиділа на пласкому камені, спостерігаючи, як течія бавиться відблисками зір. Поруч із нею, немов тінь, з’явився Івар.

— Ти завжди так дивишся на воду? — тихо спитав він, сідаючи поряд. — Вибач, якщо налякав.

— Лише тоді, коли шукаю відповіді, яких не дає розум, — зітхнула вона, не відводячи погляду від води. — А сьогодні питань занадто багато.

Він мовчав деякий час, а потім додав: — Здається, я розумію тебе. Ми обоє сумніваємось і водночас відчуваємо щось одне до одного. Чи я помиляюся?

— Ні, Іваре. Ти правий. І саме цих почуттів я боюсь найбільше. Боюся, що вони стануть на заваді тобі... твоїй місії.

— Я теж боюсь. Але ці почуття вже сильніші за страх. Я закохуюся в тебе, Олі.

— А я в тебе.

Він обережно взяв її руку — його долоня була теплою й мозолистою.

— У цьому світі залишилося мало справжнього. Але я знаю, що те, що між нами — істинне.

Їхні погляди зустрілися. Повільно, майже невпевнено, вони подалися назустріч одне одному. Слова стали зайвими. Івар нахилився й ніжно поцілував її. У його серці кипіло дещо більше за пристрасть — це була відчайдушна потреба бути поруч, відчувати, що він більше не самотній воїн у цьому холодному лісі.

Коли він повільно відсторонився, вони ще довго сиділи в тиші.

— Може... поплаваємо? — раптом запитала Олі, ледь усміхнувшись.

— Давай, — відповів Івар, і в його очах уперше за день промайнув вогник веселощів.

Вони пірнули в річку, граючись і сміючись, наче діти, на мить забувши про тягар своїх доль. Згодом Олі повернулася до сторожки допомогти матері, а Івар подався за хмизом. Повечерявши в затишному колі, вони вмостилися спати в спальні мішки прямо на підлозі, відчуваючи захист і тепло старих дерев’яних стін.

Знахідка артефактів

Ранок був сивим. Туман висів над лісом, мов забута вуаль. Ренар вийшов до річки по воду. Раптом його увагу привернув дивний камінь, що виступав із води. Щось підказало йому: там під ним сховано не просто землю.

Він підняв камінь і побачив невелику, вкриту мохом скриньку з темного дерева. Вона була замкнена, але від неї виходило ледь відчутне тепло. Ренар приніс знахідку до сторожки.

Олді, яка саме готувала сніданок на подвір’ї, здивовано підняла брови:

— Що це в тебе?

— Знайшов під каменем у річці. Наче щось вело мене туди, — відповів Ренар.

На ганок вийшли Івар та Олі.

— Це ти знайшов? — уточнив Івар, напружено вдивляючись у дерево скриньки.

— Так. І мені здається, це не випадковість.

— Будемо відкривати? — запитала Олі.

— Можу зламати замок, — запропонував Івар, простягаючи руку.

— Не треба, — зупинила його Олі. — Я відчуваю ця скриня відкривається не силою, а енергією.

Вона піднесла долоні до замка, і той клацнув сам собою. Кришка відкинулася, відкриваючи стару книгу в потертій шкіряній обкладинці та п’ять кристалів. Кожен мав свій колір і пульсував власним світлом.

— Це артефакти, — прошепотіла Олі. — Кожен для нас. А книга, я прийму її знання.

Дівчина поклала руки на сторінки й заплющила очі. Повітря навколо неї завібрувало, зміст книги почав перетікати в її пам'ять світловими спалахами. Як тільки остання таємниця була засвоєна, стара книга розсипалася золотавим пилом і зникла.

— Тепер ми знаємо, що робити, коли прийде час, — мовила Олі, відкриваючи очі.

Вони підійшли ближче, щоб розібрати кристали. Олі обрала чистий білий, Олді — насичений зелений. Івар узяв синій, а Ренар — тривожний червоний.

Останній, темно-синій кристал, залишився лежати в скриньці. Він чекав на третього Сторожа Сутінків, який ще мав з’явитися на їхньому шляху.

Поснідавши, вони зібрали речі й вирушили далі — у глиб лісу, куди їх невідворотно кликала доля.