XXIII. Після.

Туман розсіювався неохоче, мов утомлений свідок кривавої розправи. Ліс застиг у шоковій тиші: здавалося, сама природа затамувала подих, наче глядач, що боїться поворухнутися після фінального акту трагедії.

З-за пагорба, де вони перечікували бій, з’явилися Олі та Олді. Їхні постаті виринали з «білого молока» імли, як зосереджені й мовчазні тіні. На обличчях жінок не було страху — лише глибока тривога, перемішана з надією.

Ренар сидів на землі, прихилившись до коріння старого дуба. Його погляд був скляним, закам’янілим, а дихання — уривчастим, мов рваний зимовий вітер. Руки, вкриті чужою кров’ю, тремтіли від виснаження, що просякло тіло до самого кісткового мозку. Проте в глибині його зіниць усе ще тлів небезпечний вогонь.

Поруч височів Івар. У людській подобі він здавався непохитним бастіоном. Обличчя було майже спокійним, і лише в очах ще догоряв шлейф бойового шаленства. Він злегка похилився вперед — не від ран, а від титанічної втоми. Його м’язи все ще пам’ятати первісну силу щойно нанесених ударів.

— Ви живі— прошепотіла Олі.

Вона рвучко кинулася до Івара й обійняла його так міцно, наче намагалася фізично пересвідчитися, що він справді тут, із плоті та крові.

— Живі, — відповів Івар, на мить завагавшись, а потім ніяково притиснув дівчину до себе. Його серце калатало в грудях — і цього разу не від люті бою, а від несподіваного тепла її тіла. — Але це не була випадкова зустріч. Вони відчували нас. Так хижаки чують запах крові на відстані милі.

— Ми так боялися за вас… — Олі відступила на крок, її пальці все ще дрібно тремтіли, а на щоках спалахнув ледь помітний рум’янець. Уникаючи його погляду, вона поспішила до матері.

Івар дивився їй услід. Уперше в ньому ворухнулося щось сильніше за воїнський обов’язок. Це була мить слабкості чи, навпаки, нової сили? Але він мусив відігнати ці думки — шлях Сторожа не терпів сумнівів.

Олді тим часом опустилася на коліна біля Ренара. Вона торкнулася його чола з материнською ніжністю й обережністю. — Його енергія майже на нулі, — мовила вона, озирнувшись на Івара.

— Він розбудив силу, не знаючи її меж. І вклав усе, що мав, у цей єдиний удар.

— Це було  — прохрипів Ренар, ледь ворушачи губами. — Наче буря всередині. Я не керував нею. Я просто, дозволив їй вийти назовні.

Він низько схилив голову, ніби каючись перед лісом за ту руйнівну міць, яку щойно випустив на волю.