XXI. Туман.

Ранок у лісі настав не поступово, а різко — наче світло прорвалося крізь тріщину в темряві. Сивий туман повільно виповзав з-поміж дерев, обвивав гілки та землю, ніби намагався затримати ніч ще на кілька хвилин. Сонце ховалося за щільними хмарами, а повітря мало металевий присмак — так світ попереджав: сьогодні щось зміниться.

У хатині панувала тиша. Камін ще тлів, відкидаючи останнє багряне сяйво на дерев’яні стіни. Ренар прокинувся першим. Сон залишив по собі дивний післясмак — деталі стерлися, лишилося тільки важке, глибоке передчуття. І голос. Далекий шепіт, що досі відлунював у голові:

— Не всі двері, що відчиняються, ведуть до порятунку.

Він сів на ліжку, стискаючи в руці амулет. Попри прохолоду в кімнаті, камінь здавався теплим, майже живим.

— Що тобі від мене треба? — ледь чутно прошепотів він. Амулет промовчав.

Двері рипнули, і на порозі з’явилася Олді з чашкою паруючого відвару. Це було щось на межі між цілющим зіллям та обережною магією.

— Випий, — спокійно мовила вона. — Після такого контакту розум не завжди прокидається там, де тіло.

— Дякую, — Ренар прийняв горнятко. Гіркуватий аромат заспокоював.

— Ти змінився, — Олді пильно вдивлялася в його обличчя. — Очі стали глибшими. Ти вже не той, хто прийшов сюди три дні тому.

— Можливо, я вже не той, ким був навіть учора, — сухо всміхнувся він.

На кухні вже порався Івар. Він перевіряв спорядження точними, зосередженими рухами людини, яка звикла жити на межі.

— Встаємо. Час рушати, — кинув він, не озираючись. — Туман не чекатиме. Він може бути як прикриттям, так і пасткою.

Олі з’явилася останньою. Її обличчя було задумливим, а погляд — гострим. Вона мовчки дивилася на Ренара, ніби шукала підтвердження, що він усе ще тут, з ними.

— Нам треба на північ, — нарешті промовила вона. — Сторожа шукає не за іменами, а за тінню, яку залишає душа. Там, у горах, хтось лишив слід. Старший за будь-яку легенду.

Ренар накинув плащ і затягнув ремінь, на якому висів амулет.

— Ти з нами? — коротко запитав Івар.

— Поки що — так. Але мені потрібно в місто. Є справи, що не чекають.

— Гаразд. Тоді в дорогу.

Вони вийшли з хатини Селя й рушили лісовою стежкою до далекої забутої дороги — єдиної, що могла вивести їх із цієї імли.

Тим часом у лісі з’явилися чужинці. Вони рухалися впевнено, мов добре знайомим маршрутом, хоча їхні власні сліди на вологій землі були майже непомітні. Йшли злагоджено, без зайвих слів — між ними панувало безмовне порозуміння професійних мисливців. Молоді, сильні, з очима, які бачили смерть і не здригнулися. Їхня відвага не була показною — вона відчувалася в кожному кроці та пильному погляді.

Лідер ішов попереду. Шрам, що тягнувся від щоки до вилиці, нагадував про зустріч із небезпечним хижаком. У руках він стискав металеву паличку — артефакт старого світу, що ледь помітно пульсував у тумані, впіймавши невидимий резонанс.

— Вони недалеко, — промовив один із переслідувачів, торкнувшись вологого листя. — Сліди ще теплі. Відійшли менше години тому.

— Ведуть на північ, — додав інший, прислухаючись до тиші. — Але ліс змінюється. Це місце не любить чужих.

— Значить, ми на правильному шляху, — голос лідера був глухим і холодним, мов камінь.

Вони рушили далі, безшумні, як тіні. Ліс, що досі зберігав байдужість, напружився. Бо ці люди не просто шукали — вони несли з собою ціль. І несли її, як оголене лезо — вістрям уперед.