XX. Розмова.

астав вечір. За столом зібралися всі. Сель разом з Олді подбали про страви — вечеря вдалася на славу. Івар жваво спілкувався з Олі, їхня розмова звучала тихим фоном, додаючи затишку до загальної атмосфери. Ренар, вийшов зі своєї кімнати тримаючи старі щоденники, був занурений у роздуми .Він обмірковував усе почуте раніше, намагаючись збагнути, що йому робити далі і як до цього ставитися.

Коли всі нарешті сіли за стіл, запанувала коротка, але приємна тиша. Гості зосередилися на трапезі. Страви були смачні, а тепло спільності — майже родинне.

Після вечері розмова природно перейшла до майбутніх планів. Першим заговорив Сель:

— Дякую вам за компанію, але мушу вас залишити. Гадаю, у вас є про що поговорити.

— Так, є, — відповів Івар. — І дякуємо за прихисток.

— Завжди радий допомогти, — кивнув Сель і тихо вийшов із кімнати.

У приміщенні залишилися: Олді — травниця, Олі — ключ до знань і інформації, Івар — Сторож Сутінок, укушений перевертнем, і Ренар — Сторож Сутінок, позначений укусом вампіра.

Після короткої паузи заговорив Івар:

— Незалежно від того, яке рішення ти приймеш, Ренаре, цей амулет належить тобі.

Він дістав невелику коробочку, відкрив її і простягнув Ренару амулет із зображенням кажана.

— Що це? Для чого він? І що означає? — запитав Ренар, уважно розглядаючи предмет.

— Я можу тобі це показати, — втрутилася Олі.

Ренар з підозрою подивився на неї:

— Це безпечно?

— Не бійся, — м’яко сказала Олі. — Я просто покладу руки тобі на чоло, і ти побачиш усе, що ми дізналися в бібліотеці мого пращура.

— Якщо це справді безпечно — тоді я згоден.

Олі підійшла до Ренара й обережно торкнулася його чола. У ту ж мить Ренар заплющив очі й занурився у стан, схожий на сон. Перед ним розгорнулися видіння — він бачив усе так, ніби був там сам: бібліотека, стародавні книги, давній голос, що говорив крізь віки...

Коли видіння закінчилися, Олі прибрала руки. Ренар відкрив очі.

Минуло кілька хвилин тиші, перш ніж Івар заговорив:

— Я розумію, що все це важко прийняти й усвідомити. Але, Ренаре, мушу спитати: ти з нами?

Ренар глибоко зітхнув:

— Так… Для мене все це — наче буря. За кілька днів стільки всього звалилося, що я й не знаю, що сказати.

— У тебе є час до завтра, — спокійно сказав Івар. — Подумай. Бо зранку ми вирушаємо на пошуки ще одного Сторожа.

— Ще одного? — перепитав Ренар.

— Так. Ти ж чув текст з рукопису: «Троє Сторожів Сутінок…»

— Точно… — кивнув Ренар, пригадуючи.

— Ми мусимо поспішати. Ми всі — у небезпеці. Часу на роздуми небагато, тому діємо.

Ще трохи поговоривши, усі розійшлися по кімнатах. Ренар — до своєї, Олі й Олді — у спільну. Івар залишився у прихожій, спати на дивані. Хатина в Селя була невеликою — кімнат обмаль. Але він не просто так обрав саме таке житло. Великий дім складніше заховати. А ще він потребує більше енергії, більше зусиль...

Десь далеко...
Пізній вечір. Глухий офіс. Мобільний телефон дзвонить.

— Так, слухаю, — промовив чоловічий голос.

— Вони були в маєтку старого Різвела. Ті троє, про яких я тобі вже доповідала, — відповіла жінка тихо, але чітко.

— Я зрозумів, — коротко відповів чоловік.

— Мені продовжувати за ними стежити?

— Ні. Цього достатньо. Скинь мені координати. Я надішлю своїх.

— Добре. А я?

— Ти потрібна мені тут. Я тебе чекаю. Не барись.

Зв’язок урвався.

У темряві офісу лишився тільки екран телефону. На ньому миготіла одна точка на мапі. А навколо неї — пустота.