XIX. Велор.

Усі поглянули на нього. І  світ, здавалося, зупинився.

На порозі стояв незнайомець. Високий, з обличчям, що водночас здавалося знайомим і зовсім новим. Очі його світилися спокоєм — мов крижана вода, що пам’ятає шторм.

— Це ті гості, про яких я тобі казав, — спокійно промовив Сель, не зводячи погляду з Ренара.

— Звідки ти це знаєш? — недовірливо перепитав той, трохи насупившись.

— Відчув. Невже ти цього не відчуваєш? — Сель мовив тихо, але в його голосі звучало щось непохитне, майже первісне. — Настав час знайомства. І розмови.

— Я… Я справді щось відчуваю. Але це поки невиразне… мов тінь у тумані. Якийсь невидимий зв’язок між мною і… ним, — сказав Ренар, киваючи на Івара.

Івар лише тихо зітхнув. Те саме він відчував відтоді, як уперше побачив Ренара. Немов нитка, натягнута між ними ще до зустрічі.

Сель жестом запросив до іншої кімнати. Олді залишилася з Олі, яка досі марила у лихоманці, шепочучи незрозумілі слова.

Троє чоловіків зібралися за старим дубовим столом. Полум’я у каміні відкидало тремтливі відблиски на стіни, створюючи химерні тіні.

Сель заговорив першим:

— Отже, цей день настав. День, коли Сторожі Сутінків зібралися разом. Будьмо знайомі. Я — Сель.

— Сторожі Сутінків?.. — перепитав Ренар з ноткою здивування. — Я… Ренар.

— А я — Івар, — додав той, злегка схиливши голову. — Нещодавно дізнався про свою роль. Спершу не повірив. Шок був немалий… але відповіді — вони є. У щоденниках, що ми знайшли. Можеш ознайомитися. Рукописи… вони зберігаються в пам’яті Олі. Вона зможе тобі показати, коли оговтається.

Він зробив паузу й перевів погляд на Селя:

— Тож моє питання — звідки ти все це знаєш?

Сель зітхнув, і тінь смутку пробігла його обличчям. Голос став глибшим, ніби звертався не лише до них, а й до давнього минулого.

— Колись я залишився сиротою. Мене підібрав чоловік — Велор. Мудрий, мов тиша в горах. Він виховував мене, навчав — навіть магії. Та дару я не мав, і все давалося важко. Зате я опанував травництво, роботу з каменями… і згодом — сновидіння. Я почав бачити речі, що не належать цьому світові.

Івар і Ренар слухали зосереджено, не перебиваючи.

— Одного разу Велор попросив у мене обіцянку. Сказав, що настане час, коли мені доведеться допомогти… вам. Саме вам. Сторожам Сутінків. І особливо — одному з вас, кому загрожуватиме смерть. Тобі, Ренаре.

Ренар ледь помітно стиснув кулаки, але мовчав.

— І він попередив, що буде ще один Сторож — ти, Іваре. Що зло вже розплутує сітку часу, аби знищити вас поодинці, поки ви ще не стали єдиним цілим. Бо разом — ви сила, здатна змінити хід подій.

Сель замовк. У кімнаті запанувала тиша, крізь яку чутно було, як потріскують поліна в каміні.

— На цій хижі стоїть захист. Поки ви тут — у безпеці. Але не надовго. Полювання вже почалося. Вони йдуть по ваших слідах.

Ренар і Івар обмінялися поглядами. Між ними більше не було відчуження — лише взаємне визнання. Після нетривалого мовчання Івар промовив:

— Ми надовго не залишимося. Треба знайти ще одного Сторожа Сутінків. Відновимо сили — і вирушимо.

— Мені потрібно все обдумати… і прочитати. Побути на самоті. Потім поговоримо, — додав Ренар. — Занадто багато всього одразу.

— Гаразд, — мовив Сель. — Зустрінемось за вечерею.

Ренар пішов до своєї кімнати. Сель рушив займатися своїми справами. Івар повернувся до кімнати, де залишилися Олі й Олді.

— Як вона? — запитав він.

— Відновлюється. До вечора має прийти до тями, — відповіла Олді.

Поволі вечоріло. Надворі сутінки огортали ліс. У кімнаті запанував півморок, коли Олі поворухнулася. Її повіки здригнулися — і вона нарешті прокинулась.