XVIII. Зустріч.

Дерева здавна не чули людських голосів. Вони скрипіли і шепотіли між собою, немов радячись, кого впустити далі, а кого змусити заблукати назавжди. Повітря було густе, мов туман у снах, і кожен крок лунав наче в замкнутому просторі.

Івар ішов першим — кремезний, мов скеля, з обличчям, вивітреним вітрами далеких країн. Він ніколи не питав напрямку, бо йому просто "показував" шлях. Пальці тремтіли, коли торкався стовбурів: деякі дерева відчували біль, інші — страх. Але між ними була стежка. Схована. Жива.

Олді — наймолодша, але з найгострішим чуттям. Її пальці час від часу перебирали повітря, ніби вона ловила нитки старої магії. Вона не говорила багато, але коли зупинялась — усі слухали.
— Тут… хтось стежив за нами, — прошепотіла вона, не дивлячись вбік. — Але він зник.

Олі ішла позаду. Тиха, задумлива. Вона вміла чути минуле. Могла прикласти руку до каменя — і побачити події, що залишили на ньому слід. Вона торкнулася кореня великого дуба, зупинилася на мить.

Олі зупинилась. Її зіниці розширились, пальці торкнулися повітря — і воно ніби зім'ялось під дотиком.
— Далі ми не зможемо просто пройти, — сказала тихо, але впевнено. — Тут щось… більше. Немов невидимий купол. Магічний. Старий. І дуже обережний.

Івар з насторогою поглянув на дівчину:
— Захист?

— Доню, ти впевнена, що впораєшся? — запитала Олді, підійшовши ближче.

— Я спробую… — прошепотіла Олі, відчуваючи, як по шкірі повзуть мурашки. — Але це не людське. Місце не пускає нас. Якщо помилюсь — нас не впустять. Або… заберуть.

Олді мовчки відкрила невеликий мішечок зі своєї шкіряної сумки. Запах сушених квітів, кори і легкого попелу наповнив повітря. Вона кивнула:
— Я триматиму зв’язок. Якщо темрява потягне тебе — я її стримаю.

Олі опустилась на коліна, поклала долоні на землю, заплющила очі.
Світ згас.

Перед нею розгорнулась сітка — сотні сріблястих ліній, натягнутих між стовбурами, мов павутиння. Вона дихала. І вона вже знала, що вона тут.

«Чужа. Людська. Несеш біль… чи спокій?..»

Олі не відповідала словами. Вона говорила образами. Показала свою пам’ять: Ренара, якого бачила у снах. Тінь у нічному місті. Полум’я у каміні. Старого, що лікує не руками, а серцем. І обіцянку — оберігати.

Сітка тремтіла. Мить. Вічність. А потім… розчинилась. Наче зітліла на вітрі.

Перед ними з’явилась хижина. Скромна, майже непримітна. Але їм було не до неї — Олі знепритомніла. Вона витратила надто багато енергії.

— Вона жива, — перевірила пульс Олді, — але знесилена.

— Нам потрібно в хижину. Там я зможу зготувати відвар, що відновить сили, — рішуче сказала вона.

— Гаразд, — відповів Івар. Він обережно підняв Олі на руки. Його погляд змінився — став м’якшим, теплішим. Серце трепетало, мов крила метелика.
Івар закохувався. Хоча сам не міг дозволити собі цього почуття — не зараз, не в цьому світі.

Він ніс дівчину до хижини. Двері відчинилися самі собою. На порозі стояв Сель.

— Вітаю. Я чекав на вас, — мовив він спокійно й жестом запросив усередину.

Івар зайшов, поклав Олі на ліжко. За ним увійшла Олді.

Сель підійшов, тримаючи в руках глиняний кухоль.
— Це для неї, — сказав він. — Те, що потрібно тій, хто відкрила браму.

— Що це? — недовірливо запитала Олді.

— Відвар, що повертає силу.

Івар нахмурився.
— А чому ми маємо вірити тобі? Може, там отрута?

Сель лише злегка всміхнувся.
— Хоча б тому, що це ви прийшли до мене. І я вас впустив — без жодного питання.

Олді принюхалась до відвару.
— Це воно, справжнє.

Вона обережно напоїла Олі. Дівчина не прокинулась, але її дихання вирівнялось.

— То добре, — сказав Івар.

Сель кивнув:
— Бачиш, Іваре, я справді допомагаю.

— Хто ти? І чому? — Івар глянув йому прямо в очі.

— Я — Сель. А решта… згодом. Ти правильно ставиш запитання, Сторожу Сутінків.

— Коли?

— Коли зустрінетесь з кимось ще…

— І з ким же? — Івар не зводив із нього погляду.

Тим часом до кімнати заглянув Ренар. Очі його вже не світились червоно — лише м’яке золоте світло жевріло в зіницях.

— Зі мною, — сказав він.

Всі подивились на нього...