XVII. Пробудження другого Сторожа Сутінок.

Вузькі провулки нічного міста ховали в собі чимало таємниць. Але тієї ночі одна з них стала фатальною.

Дівчинка — років десяти. Загублена. Самотня. Її маленькі кроки луною відбивались об вологу бруківку. Світло тремтячого ліхтаря миготіло над нею, мов серце перед зупинкою. Сльози блищали на щоках, і вона ледь стримувала ридання.

Із тіні вийшов Він.

Високий. Худорлявий. Неприродно тихий.
Очі — глибокі, темні, мов провалля.
Вуста — тонкі, ледь підкреслені зловісною усмішкою.

Він не поспішав. Просто йшов за нею. Легко, мов тінь.
Вампір.

Дівчинка озирнулась — і стало пізно. Тінь уже майже торкнулась її плеча...

Але тоді прозвучав крик.

Ренар. Він ішов неподалік. Не був воїном. Не був мисливцем. Просто людина. Людина, яка не могла пройти повз чужу біду.

Він кинувся між дівчинкою і нападником.
Мить. Спалах болю. Удар. Укус. Кров.
Ікла врізались у шию.

Крик. Кров. Темрява.

Дівчинка впала — а потім підвелась і побігла. На її крик прибігли батьки, знайшли її на сусідній вулиці, схопили в обійми. Вони повели її геть… додому, до життя.

А Ренар залишився.

Лежав у калюжі власної крові, з розірваною шиєю, судомами в кожному м’язі. Очі затягувала пелена.

Той, хто врятував її, помирав.

Та доля втрутилась.

З темряви вийшов інший чоловік — старший, з втомленими очима, руками цілителя і серцем, яке ще не зчерствіло. Він швидко зупинив кров, перебинтував рану, відчув пульс. Ренар був без свідомості.

Не сказав ні слова. Просто діяв.

Він обережно підняв його, поклав на заднє сидіння старенької машини й вирушив геть із міста — вглиб лісу, де час тече інакше, де не питають про минуле.

Там, серед диких хащів і мовчазної природи, стояла його хижа — скромна, затишна, захована від усього світу.

Саме там, у цій тиші, Ренар почав повертатися до життя. Але вже не того, що знав раніше.

Старий готував відвари — полин, чорнобиль, кора нічних дерев. Поїв його настоянками, прикладав холодні компреси, читав старі шепоти-захисти, зіткані з віри і забутої магії.

Тіло Ренара боролось. Душа — коливалась на межі.
І темна сила, що проникла в нього разом із укусом, вже не спала. Вона чекала свого моменту.

Світ миготів уривками.
Полум’я у каміні.
Тінь бородатого чоловіка.
Гіркий запах трав.
І голос — низький, хриплуватий, мов хрипіт старих сосен у вітрі.

Молодий чоловік марив. Тіло його билося в потові, тремтіло від лихоманки. Над ним схилявся чоловік років сорока п’яти — з посивілою бородою й очима того, хто бачив більше, ніж варто було бачити. Його звали Сель, але Ренар ще не знав цього. Він чув лише голос… і відчував тепло поруч.

Дні зливалися в одне безмежне марення. Вени пульсували темним світлом, а шкіра горіла, мов наповнена блискавкою. Сель клав на лоба вологі ганчірки, змочені у відварах полину, чорнобилю й чогось невідомого, що обпікало не лише тіло, а й душу. Він шепотів старі молитви, майже забуті людством.

— Ніби вже не людина… а нічний птах, — бурмотів Сель, заглядаючи в його зіниці, що світились у темряві рубіновим вогнем.

На третю ніч Ренар прокинувся.

Повітря було важким, як вода, але він дихав. І чув.
Чув, як з даху падає роса.
Чув серцебиття Селя в сусідній кімнаті.
Чув… думки, які ще не стали словами.

Він сів. Долоні тремтіли.

У відображенні металевого підносу він побачив себе — очі світилися м’яким червоно-золотим сяйвом. Шкіра була блідою, але напруженою, мов струна. Невідоме пронизувало його зсередини, і Ренар не міг збагнути, хто він і що з ним сталося.

Сель увійшов у кімнату. Зупинився у дверях, довго дивився мовчки.

— Ти вже не той, кого я сюди приніс, — сказав нарешті. — Але ще не той, ким маєш стати. Тепер ти — інша істота. Людина, але… не зовсім. Скоро з’являться ті, хто допоможе тобі знайти відповіді. А зараз — відпочивай. Пий цей відвар, він зміцнить тебе.

— Дякую… але хто ви? Чому допомагаєте мені? — прошепотів Ренар.

Сель тільки кивнув.

— На всі твої питання я відповім згодом. А зараз — наберись сил. І не бійся. Темрява ще не твій ворог… не сьогодні.

Він вийшов з кімнати, залишивши Ренара з власними відчуттями, що більше нагадували передчуття бурі, ніж пробудження.

А тим часом…
У горах, серед покручених дерев і мовчазних стежок, до цієї хижі вже наближались Івар, Олді й Олі. Їх вела карта… і щось більше. Тяга, яку могли відчути лише Сторожі. Сила тягнула їх одне до одного. І зустріч була вже близько.